Четвер, 23 травня 2019

Сучасний світ дуже швидко змінюється. І ми як Церква мусимо мінятися. Звичайно, Христос вчора, сьогодні і завтра той самий. Але мають змінюватися наші підходи. Про це заявив Голова Патріаршої комісії  УГКЦ у справах молоді о. Ростислав Пендюк на семінарі ПМВ у Мадриді для священиків УГКЦ, які душпастирюють поза межами України.

«Ми маємо дуже чітко усвідомити, що сучасний світ дуже швидко і інтенсивно змінюється. І ми як Церква можемо і мусимо мінятися. Звичайно, Христос вчора, сьогодні і завтра той самий. Євангеліє ніхто міняти не буде. Але мають змінюватися наші підходи. Не зміст проповіді, а форма проповіді. Не те, що ми доносимо до людей, а як ми це робимо», - наголосив о. Ростислав.

Священик підкреслив, що найперше душпастирі мають навчитися слухати. «Ми дуже гарно проповідуємо, але не вміємо слухати. Але питання, якщо ми не вміємо слухати, то чи наша проповідь попадає на ґрунт і чи з неї може щось прорости? Тож слухання - це компетенція, якої бракує нам, душпастирям, і Церкві загалом», - зазначив Голова молодіжної комісії.

О. Ростислав також представив душпастирство молоді в світлі Посинодального Папського Повчання  Christus vivit.

«Папа говорить, що потрібно уникати всього того, що робить Церкву закоріненою і нерухомою. Водночас закликає уникати омолодження Церкви через повне і бездумне занурення в сучасність. Папа Франциск також говорить, що потрібно створити більше просторів у Церкві, де звучатиме голос молодих», - зауважив о. Ростислав.

Святіший Отець говорить про те, що молоді люди є творцями молодіжного душпастирства, підтримувані душпастирями і вільні у своїй діяльності, - відзначив священик.

О. Ростислав Пендюк наголосив на необхідності делегувати деякі обов’язки і відповідальність молоді. Водночас священики мають підтримувати і скеровувати молодих людей.

«Папа говорить, що молодь є різною. Різне походження, вподобання, можливості. Тому не треба намагатися всіх уніфікувати», - закликав учасників семінару отець Ростислав.

Він також наголосив, що у душпастирстві молоді перед священиками постає два головних завдання: пошук і зростання.

О. Ростислав зауважив, що у пошуку молодих людей важливі такі принципи: мова любові, відкритість, розуміння, безкорисливість, керигма зрозумілою мовою сучасної молоді. І порадив священикам залучати молодь через доступні і зрозумілі їй форми: проведення фестивалів, спортивних змагань, через музику, кіно і, очевидно, соціальні мережі.

«До соцмереж можна по різному ставитися. Але якщо нас там не буде, буде хтось інший. І якщо нашої думки і позиції там не буде, буде інша думка, яка стане провідною. І це треба враховувати», - підкреслив священик.

Сестра Йосафата Гордашевська завжди говорила, що потрібно йти туди, де є найбільша потреба, і дуже добре відчувала людей. Про це заявила сестра служебниця, відповідальна за архів у Патріаршій Курії УГКЦ, Ореста Боршовська на семінарі ПМВ у Мадриді для священиків УГКЦ, які душпастирюють поза межами України.

Сестра Ореста розповіла про життєвий і духовний шлях блаженної Йосафати, яка є співзасновницею Згромадження сестер служебниць Непорочної Діви Марії. Цього року відзначається 100-ліття її упокоєння й 150-річчя з дня її народження. 

«До нас дійшло дуже мало її особистих писань чи писань про неї. Багато архівних документів було втрачено внаслідок Першої і Другої Світових війн. Сама блаженна Йосафата ніколи не розповідала про своє життя. Вона не була мученицею і померла своєю смертю», - зазначила сестра Ореста.

Вона зауважила, що у 2001 році під час візиту до Львова Папа Іван Павло II проголосив сестру Йосафату блаженною, вказуючи її життя як приклад для наслідування: «Вона, посвячуючись дітям, хворим, убогим, неписьменним та знедоленим у часто важких і непозбавлених страждань ситуаціях, у надзвичайний спосіб уміла втілити Євангеліє у своє щоденне життя».

Одна з важливих речей, яку вдалося знайти монахиням вже в часи незалежної України, - особистий записник сестри Йосафати. «Там є її молитва Небесний Єрусалим, яка демонструє її глибокодуховне життя і переживання Бога. Також у цьому записнику збереглися її роздуми про обіти, хроніки», - зазначила с. Ореста Боршовська.

Розповідаючи про життєвий шлях с. Йосафати, монахиня відзначила, що майбутня перша служебниця  Згромадження Сестер Служебниць Непорочної Діви Марії народилася в досить убогій родині, де було 9 дітей. Дівчина Михайлина зростала побожною дитиною і дуже добре вчилася, але через брак коштів після школи не могла продовжити навчання і пішла працювати на фабрику скла.

«У XIX столітті дуже активно діяли сестри РКЦ – вони осяяли своїми школами, лікарнями, дитсадочками цілу Галичину. Багато наших дітей ходили в ті школи і полонізувалися. Важко було говорити про свою ідентичність. І священики говорили про те, що треба таких українських сестер, щоби активно працювали для потребуючих», - зауважила с. Ореста.

У 1891 році майбутня блаженна звернулась до свого духівника василіанина Єремії Ломницького, щоби він їй допоміг вступити до чину Сестер Василіянок - єдиного на той час у Галичині українського жіночого монашого чину. Але о. Єремія вбачав у сестрі-монахині Гордашевській силу й потрібні чесноти, щоб очолити нове чернече згромадження. Михайлину відправили жити до монастиря сестер Філіціянок для набуття потрібного досвіду чернечого життя, а вже через два місяці вона прийняла облечини, взявши ім'я Йосафата.

Вона виїхала в село Жужеляни і в 1902 році на загальних зборах сестер-служебниць її обрали головною настоятелькою нового згромадження. 

Говорячи про харизми і ціль заснування нового згромадження, с. Ореста відзначила, що сестри найперше мали займатися маленькими дітьми і провадити дитсадочки. «Це була візитівка сестер-служебниць – майже у всіх містечках були доми сестер-служебниць і при них садочки. До війни ми мали 74 садочки, які відвідували від 30 до 60 дітей. Монахині виховували дітей у релігійному і національному дусі. Також створювали сиротинці. Всі доми сестер також були відкриті до жіноцтва, же жінки молилися, вчилися куховарити, шити», - зазначила с. Ореста.

Іншими харизмами сестер-служебниць були окраса Божих храмів і лікарська справа.

«Сестра Йосафата завжди говорила, що потрібно йти туди, де є найбільша потреба. У 1902 році була потреба їхати до Канади, про що просив Митрополит Андрей, – поїхали до Канади. Коли потрібно було їхати до Бразилії - поїхали до Бразилії. І у великій мірі сестри допомогли  українцям і в Канаді, і в Бразилії зберегти свою ідентичність, - зазначила сестра Ореста. - С. Йосафата вчила сестер всьому. Вона вміла добре відчувати людей. Дуже багато зробила для згромадження. Сестри казали, що вона була сонцем нашого згромадження».

Монахиня розповіла, як с. Йосафата посвячувала своє життя убогим. «Відомий такий випадок. Коли Сестра Йосафата довідалась, що в стайні ОО. Бернардинів лежить старенька жебрачка, яка вже не мала сил жебрати собі на прожиток, то с. Йосафата принесла її до монастиря, обмила, поклала на своє ліжко, оскільки вільних ліжок не було і піклувалася про неї. Перед смертю старенька прийняла Святі Тайни”, - розповіла с. Ореста.

У час першої Світової війни с. Йосафата захворіла на рак костей і померла у тяжких муках у день свого улюбленого свята - в ніч на Благовіщення 1919 року, передбачивши свою смерть.

Блаженний священомученик Климентій Шептицький залишався в тіні свого брата, але відіграв велику роль і залишив свій слід не тільки в історії Церкви, а й українського народу. Про це заявив експерт ПМВ о. Юстин Бойко на семінарі ПМВ у Мадриді для священиків УГКЦ, які душпастирюють поза межами України.

«Цього року ми на державному рівні відзначаємо 150-річчя від дня народження о. Климентія Шептицького. Це фігура, яка залишила свій слід не тільки в історії Церкви, а й українського народу, - підкреслив ієромонах. - Патріарх Йосиф так згадував про о. Климентія Шептицького: «Говорячи про митрополита Андрея не можна не згадати про його брата Казимира, і то дещо докладніше. Бо він був незвичайно відданий своєму братові – і співробітником, і правою рукою майже у всіх ділах. Доповняв він митрополита в практичному переведенню великих планів. Водночас був він гальмою у відважних і нераз ризикованих потяганнях і предприняттях та лив холодну воду, як говорив сам о. Климентій, на розжарений запал вулканічної вдачі свого брата. Притому він його дуже любив і шанував».

Священик підкреслив, що о. Климентій відіграв важливу роль у житті свого брата Митрополита Андрея Шептицького. «Він залишався в тіні свого брата, коли йдеться про наше покоління. Натомість у період діяльності Митрополита Андрея всі розуміли, що він радиться у всіх справах з братом. І коли Митрополит вже не міг ходити, писати і був змушений перебувати у візочку, о. Климентій переїхав до Львова, жив у митрополичих палатах і був з ним до самої смерті», - зазначив отець Юстин.

«У 2009 році, коли мені доручили опікуватися монастирем Студіон біля Рима, де був архимандритом Блаженніший Любомир Гузар, я натрапив на архіви і побачив масу документів, зокрема про Климентія Шептицького. Там знайшов і його листи з рідним братом Станіславом Шептицьким, генералом польської армії. Вони вже видані польською мовою і перекладені українською з коментарями. Вже побачила світ і перша наукова біографія, що містить документи, які до цього не були опубліковані, зокрема листування отця Климентія – «Біографія. Блаженний священомученик о. Климентій Шептицький» авторства львівського дослідника Івана Матковського”, - зауважив о. Юстин Бойко.

Розповідаючи про життя священика, о. Юстин відзначив, що він народився 1869 року у Прилбичах, був черговим хлопцем у родині Шептицьких. Оскільки Шептицькі намагалися дати добру освіту своїм дітям, він спочатку навчався у Ягеллонському університеті, а згодом у Мюнхені і Парижі.

«У монастир він пішов вже в доволі зрілому віці – у 43 роки. До цього встиг зробити добру світську кар’єру. Був депутатом і секретарем Австрійського Сейму. Лобіював інтереси Галичини, зокрема був першим автором закону про ліси, ухваленим австрійським парламентом. Також лобіював політичні проекти, як поєднували український і польський народ. Чому він пішов з політики? З двох причин: по-перше, померла мама, а, по-друге, в польській фракції австрійського парламенту, до якої він належав, з’явилися проросійські настрої. Тож настав час реалізувати своє покликання до монастиря», - зауважив о. Юстин Бойко.

Тож у грудні 1911 р. він вступив до бенедиктинського монастиря у Бойроні. А вже наступного року перейшов у греко-католицький монастир Студійського уставу у Кам'янці в Боснії, де приніс монаші обіти і отримав ім'я Климентій. У 1915 році був висвячений на священика. 

«Коли у 1926 році у Львові була створена Свято-Успенська Унівська Лавра студитів, отець Климентій став першим ігуменом. О. Климентій був добрим менеджером. Він створив в Лаврі величезне господарство, яке прекрасно функціонувало. Унівський монастир налічував у ті часи близько 150 монахів», - зазначив ієромонах. Причому о. Климентій, будучи графом, не цурався загальної праці. Так, щотижня граф Шептицький чергував на кухні.

Під час Другої Світової війни о. Климентій брав активну участь у порятунку євреїв, за що згодом був проголошений Праведником народів світу.

Восени 1944 року митрополит Йосип Сліпий звів Климентія Шептицького у сан архімандрита монахів Студійського уставу і призначив керівником делегації на переговорах з органами радянської влади, проте керівництво СРСР взяло курс на ліквідацію УГКЦ. О. Климентій у цих умовах залишався активним захисником греко-католицької церкви. У 1947 році його заарештували і згодом етапували до Володимирської тюрми. Йому було 79 році, по дорозі його пограбували і побили. О. Климентій помер у травні 1958 року і був похований вночі у спільній могилі.

Отець Климентій Шептицький був беатифікований Папою Іваном Павлом II під час візиту до України у 2001 році.

Історик Володимир Бірчак на семінарі ПМВ у Мадриді для священиків УГКЦ, які душпастирюють поза межами України, розповів про життя і діяльність Блаженного священомученика Омеляна Ковча.

Він відзначив, що о. Омелян походить зі священичої родини. «Він народився на Гуцульщині. Батько мав парафію в селі Космач – одному з найбільших сіл в Європі. Батько передав синові багато науки як священичої, так і патріотичної. Після гімназії навчався у Римі, - зазначив історик. - Після свячень отримав парафію у м. Підволочиськ на Тернопільщині.  Згодом переїжджає в Югославію, куди їхали українці у пошуках кращого життя, а за ними вирушали священики. Життя у Югославії не було легким. Сім’я священика жила доволі бідно, іноді не вистачало коштів на їжу і прожиття».

Володимир Бірчак зауважив, що з початком Першої Світової війни о. Омелян Ковч повертається на Галичину, їхня родина долучається до національно-визвольного руху: брат йде служити вояком, а о. Омелян і його тато – капеланами.

«Отець Омелян казав: «Знаю, що вояк на лінії фронту почувається найкраще, коли бачить там лікаря й духівника». І він йшов на передок, без зброї. Хотів повсякчас перебувати зі своїм вояцтвом», - зазначив історик.

У 1922 році священик отримав призначення на парафію у м. Перемишляни. Там він розгорнув активну діяльність -  заснував низку товариств, кооператив.

«Водночас сам він жив дуже скромно, маючи 6 дітей. Ніколи не переймався власним достатком. І любив жартувати», - додав Володимир Бірчак.

Активна діяльність о. Омеляна спричинила переслідування як з боку польської, так згодом і радянської влади. В його оселі було проведено близько 40 обшуків, половина з яких закінчувались арештами. Під час відбуття одного з таких покарань він написав свою книгу «Чому наші від нас втікають?»

«Після приходу радянської влади перша хвиля репресій була спрямована проти представників польських адміністративних і силових структур. Отець Омелян першим кинувся допомагати нужденним продуктами, грошима, добрим словом. Він навідувався у сім’ї польських офіцерів, яких відправили у Сибір, - зазначив наукоцець. - Одна полька запитала його: як ти можеш мені допомагати, якщо мій чоловік кілька місяців тому проводив у тебе обшуки і хотів тебе заарештувати? Отець тільки посміхався і казав: «Це моя праця».

Навіть в умовах радянської окупації о. Омеляну вдавалося робити неможливе. Так, на Йордан у 1940 році він зумів організувати процесію, що вирізала на річці величезний льодовий хрест і прикрасила його жовто-блакитними стрічками.

Володимир Бірчак також розповів про діяльність отця Омеляна Ковча щодо порятунку євреїв і допомоги їм. «Коли ССівці зігнали людей у синагогу і підпалили її, він прибіг і почав виносити людей із палаючої будівлі. Одним з тих, кого йому вдалося врятувати, був рабин м. Белз, один з найбільших натхненників хасидизму - Аарон Рокеах. Він ходив до євреїв у гетто – хрестив їх, приносив медикаменти і їжу, видавав їм так звані «арійські документи» (метричні виписки із церковних книг про хрещення), які могли врятувати від знищення. За таку діяльність отця у січні 1943 року арештували представники СД та поліції безпеки і ув’язнили у Львівській тюрмі на Лонцького», - зазначив історик.

Родина, знайомі і навіть митрополит Андрей Шептицького робили все можливе для його визволення з-за грат. «Нацисти поставили єдину умову: український священик має письмово зобов’язатися нічим не допомагати євреям. Отець Омелян відповів відмовою», - зазначив історик.

Згодом його відправили у концтабір Майданек, де він помер у 1944 році.

«Він був сином і священиком одного народу, загинув на землі другого народу, бо рятував синів і дочок третього народу», - говорив про о. Омеляна Ковча Блаженніший Любомир Гузар.

Я прошу молодь плекати три речі: бути пунктуальними, бути радісними та вчити мови. Про це заявив професор кафедри богослов’я УКУ О. Олег Кіндій на семінарі ПМВ у Мадриді для священиків УГКЦ, які душпастирюють поза межами України.

Отець Олег розповів про свій досвід праці з молоддю, зокрема в якості духівника руху «Українська молодь – Христові».

«Успіх будь-якої справи складається з трьох компонентів: ваші знання та вміння (10%), думки і духовний світ (40%, і тут я закликаю всіх плекати позитивне мислення) і середовище (50%). Якщо парафія, спільнота є гарним середовищем, вона допомагає мислити позитивно і набувати нових знань і навичок», - зазначив священик.

О. Олег Кіндій зауважив, що рух «Українська молодь – Христові» - це надпарафіяльна спільнота, яка об’єднує молодь з різних парафій і різних міст.

«Митрополит Андрей Шептицький у 1933 році створив рух «Українська молодь – Христові», скликавши молодіжний з’їзд у Львові. І він зміг змотивувати та захопити українську молодь - зібралося 100 тисяч молодих людей! – підкреслив професор кафедри богослов’я УКУ. - Як писав Митрополит Андрей: «Українська молодь – Христові! – оце наша в нинішній час відповідь нашим релігійним та національним ворогам, які докладають усіх зусиль, щоб заволодіти душею молоді, - оце клич, який виписуємо в сьогоднішньому дні на прапорі, що під ним згуртувати хочемо молодь. Українська молодь – Христові! Нехай же за оцим високим кличем слідують діла!»

Він відзначив, що УМХ поширює християнські цінності; підтримує авторитет Церкви; зберігає традиції та шанує обряд; виявляє національну свідомість у своїх діях та рішеннях; суспільно активні та присутні у публічному просторі; відкриті на інших та поширює ідею УМХ.

Духівник розповів, що сьогодні учасники спільноти разом читають Святе Письмо, проводять «чаювання з Богом», нічні чування, катехизацію, спільно подорожують.

«На Тезе я просив молодь плекати три речі: щоби вони були пунктуальними, вчили мови і будь-яких обставин не переставали бути радісними. І всіх священиків я теж закликаю бути радісними - тоді до вас будуть тягнутися.  Я бажаю вам, щоби ви були тими магнітами, які притягують молодь і працюють з ними, - закликав учасників семінару о. Олег. - З ними разом живемо, спілкуємось, подорожуємо, розкриваємо себе їм і дозволяємо їм розкрити себе нам. Тоді формуються гарні спільноти, а з них - сильні парафії”.

Також о. Олег розповів про декаду місійності, яку УГКЦ пропонує використати, щоби пожвавити парафіяльне життя.

Ми на Facebook

Відео

 

Поставити питання

Ваш Email
Імя:
Запитання: