П'ятниця, 22 жовтня 2021

Владика Йосиф (Мілян): Найкращий ґрунт для служіння молодого місіонера – це Казахстан і Росія

Опубліковано в Публікації Субота, 26 жовтня 2013 04:42

Голова Пасторально-місійного відділу УГКЦ, єпископ-помічник Київської архиєпархії Владика Йосиф (Мілян) розповів про особливості цьогорічного курсу з місійного служіння для семінаристів, що тривав у Марійському духовному центрі в Зарваниці, про потреби в греко-католицьких душпастирях у різних куточках світу і діяльність місіонерів, приклад яких варто наслідувати.

Владико, цьогорічні курси з місійності проходять у Зарваниці. Чим обумовлений вибір цього святого місця?  

Дуже вдалий вибір місця цього року. Ми могли торкнутися Зарваниці. Протягом тижня молитися у Великому соборі і користати з усього, що може запропонувати це святе місце. Богу дякувати, що як раз в ці дні тут не було масових прощ, семінарів чи конференцій.

Крім того, на нинішній курс було дуже багато кандидатів, і не у всіх семінаріях ми могли їх розмістити. А в Зарваниці багато приміщень – можна було всіх розмістити, нагодувати і комфортно провести всі лекції і семінари.

ПМВ вже втретє організовував тижневий курс з місійного служіння для семінаристів. За ці роки яку тенденцію Ви побачили: чи змінюються студенти, їхні вишкіл, духовність, інтелігентність?

Курс, який відкриває сферу місійності нашої Церкви для семінаристів, за своєю суттю завжди той самий, оскільки на нього завжди приїжджають різні вихованці передостаннього курсу навчання у семінаріях УГКЦ. Це спецкурс для тих, хто за рік-два обиратиме свій духовний стан і очевидно плануватиме собі служіння на тих чи інших теренах.

Якщо говорити про тенденції, то, по-перше, це збільшення кількості учасників. У семінаріях вже знають, що наприкінці червня ПМВ організовує спецкурс, студенти завчасно планують свою присутність. Цього року курс прослухали майже 100 семінаристів - це найбільша кількість учасників за три роки.

Вже стала тенденцією участь у курсі дівчат – симпатій наших семінаристів чи потенційних кандидаток на їмостей  - дружин священиків.

Сьогодні немає великого числа охочих їхати на місійні терени - де працювати важко. Народна приказка “риба шукає - де глибше, людина - де краще” не на пустому місті постала, – така природа людська. Але все-таки є хлопці, які зголошуються їхати за кордон і служити нашому народові.  

Вже цього року я мав зустрічі з кількома семінаристами, які готові їхати душпастирювати на теренах Київської архиєпархії. Я б не сказав, що то є найтяжчі терени. Це все таки рідна земля. Хоча наша Церква у цьому регіоні і не найпопулярніша. Але ці кандидати готові лишити побожні галицькі села і їхати туди, де замість “Слава Ісусу Христу!” вам кажуть “здрастуйте” - і це нормально на тих теренах.

Але Київська єпархія - це все таки Центральна Україна, рідна Батьківщина. А як мотивувати семінаристів їхати східніше – у непривабливі для багатьох Росію, Казахстан? Чи є у вас якийсь рецепт заохочення?

Наприкінці кожного навчального року я відвідую всі духовні семінарії з того чи іншого приводу, але причина одна – подивитися на потенційних кандидатів для служіння нашим людям за кордоном.
І бачу, що часом обставини заставляють хлопців їхати на Схід.

Можна дуже багато осягнути у семінаріях. Бути дуже креативним семінаристом. І ми це могли спостерігати, коли було представлення семінарій у Зарваниці. Веселі, інтелігентні, креативні – здається, як губка, увібрали в себе все найкраще, що може увібрати молодий хлопець. Належать до різних товариств, відвідують лікарні, шпиталі, тюрми, допомагають дітям і безхатченкам. І ось такий хлопець закінчив семінарію і йде працювати на наші рідні західноукраїнські парафії, де служить старший священик, якому вже не хочеться креативності, який не хоче тусувати з молоддю, якому катехеза для дітей стає тягарем. Це все може робити молодий. Але дуже часто старший священик не дасть йому працювати, щоби він не був виразніший, яскравіший, ніж він сам.
Наші хлопці по закінченні семінарії справді наповнені дуже позитивними чеснотами, які я називав, могли б себе вповні реалізувати лише в Центрі і на Сході. Там ніхто їх не смикатиме за рукав: так не роби, так не пасує, так не можна. Блаженніший Святослав на Великому Синоді у Бразилії сказав, що пріоритетність розвитку нашої Церкви є на Сході і в Центрі.

Наш священик йде у вільне плавання, де є тільки наша громада і більше нікого, - і пробує реалізувати те, чого його вчили 6-7 років.

Очевидно, мало б бути страшно кинути зовсім молодого священика, без досвіду, на нову громаду. Тим паче громаду, яка створилася на Сході чи в Центрі. Але ми не маємо іншого виходу.

Одна моя моральна засада для молодих священиків - не робіть нічого в сумніві. Богу дякувати, є мобільні телефони. Приїдь до Києва, розкажи про проблему. Пам’ятай, що ти не сам. За тобою велика Церква, багато священиків, єпископ, який готовий завжди тебе послужити, і головне Бог – який завжди тримає і рятує.
Тож, підсумовуючи, хочу ще раз підкреслити - якщо молода людина хоче розвинути свій потенціал, даний Богом і розвинений у семінарії і середній школі, то найкращий ґрунт для цього - це Центр і Схід - Казахстан і Росія.

Минулого року Ви називали країни, які найбільш потребували священиків УГКЦ, серед яких Ізраїль, Греція, Бразилія, країни Середньої Азії. Що змінилося за цей час, які є досягнення?

Богу дякувати, поїхало кілька осіб до Казахстану. Там наші священики дуже треба. Минулого року в листопаді я відвідував Казахстан і римо-католицькі єпископи мені казали, що деякі їх парафії створені головно на мирянах греко-католиках, оскільки там немає наших священиків.

У Казахстані існує добра дружба між римо- і греко-католицькими священиками і Церквами.

Там добрі наші люди. Справді дуже суворий край, але благодатний - просякнутий кров’ю мучеників нашої Церкви, і не тільки нашої. Там загинуло багато християн-прибалтів, і українців, і росіян, і білорусів. Цілий Союз вкрив білими кістками землі Казахстану і Сибіру…

Щодо інших напрямків. Відкривається можливість відправити наших священиків у Прибалтику. Душпастирів УГКЦ потребує і Литва, і Естонія, і Латвія. Думаю, до кінця року ми відправимо бодай два священики до Португалії.

Щодо Греції. Там наша четверта хвиля еміграції дуже давно. І прикро, що як 20 років тому там була наша одна парафія, так і залишилося. Православна країна, де Грецька греко-католицька Церква має свої храми і дуже мало вірних, має своїх єпископів, які готові нам відкрити свої храми, щоби ми служили для українського народу. Не знаю, чому ми досі не розвинули цього душпастирства… Останній візит Блаженнішого Святослава до Греції мав накреслити конкретні плани щодо розвитку наших парафій і громад у Греції. Але оскільки зараз Блаженніший має дуже напружений графік - готуємось до свячення Собору, - то вже після проведення Синоду візьмемося до обговорення і вирішення проблем в Греції.

Останні соціологічні дослідження показують, що 90% української молоді хоче виїхати за кордон. Як Церква готова відреагувати на цей виклик? Посилати слідом своїх священиків, як це було під час першої хвилі міграції, чи закликати молодь залишитися на Батьківщині?  

Робити заклик - брати відповідальність. Навіть якщо священик у сповіді вислуховує каятника  і накреслює йому дорогу до поправи, до морального способу життя, то в певний спосіб бере відповідальність.
Заклики не можуть базуватися на порожньому місці і бути популістськими. Закликати молодь залишитися, - а що далі? У такому разі Церква мала б подбати про те, щоби молодь, яка залишається в Україні, могла себе реалізовувати. Але Церква не має такого впливу.  

Очевидно, виїжджати з України не треба. Треба шукати власного щастя в Україні і за нього боротися. Я не закликаю до революції – абсолютно ні. Але ми маємо змінити свою рабську поставу і добиватися власного щастя на своїй землі. Відірватися від власного коріння і прижитись на чужій землі, влитись в чужу культуру і ментальність – це дуже важко. Тривають роки, поки хтось себе віднайде і зрозуміє ментальність того чи іншого народу або краю, почне там вільно дихати і жити.

Всім відомо, що УГКЦ за кордоном – це не тільки духовний осередок, а центр культури й українськості. Що сьогодні робить Церква, щоби українці в різних куточках світу не забували про свою національну приналежність і не асимілювалися?

Я би поставив питання по-іншому - а що не робить Церква? Якщо казати про наших священиків на Заході, то чим вони тільки не займаються! Вони і душпастирі, і культмасовики, і лікарі, навертають жінок вулиці, ходять у лікарні, переправляють покійників в Україну, організовують прощі, видають часописи і газети, займаються дітьми і молоддю. Уся сфера духовного і національного життя лягає на їх плечі. Цю відповідальність вони беруть на себе з власної ініціативи. Ніхто їм цього не доручає.

Місія наших священиків дуже багатогранна. Служіння має виходити з серця душпастиря, який зголосився служити рідному народу на чужині.

Владико, розкажіть покроково, що мусить зробити семінарист, який вирішив душпастирювати на місійних теренах? До чого себе готувати, до кого звертатися, яку мову вчити?

По-перше, має добре вчитися. Очевидно, знання мови в сучасному світі - це абсолютна вимога для місіонера. Щирість і відкритість - це спосіб проповідування, який замінить ліцензіати і докторати. Дуже важлива харизма священика.

Якщо студенти хотіли б працювати на місійних теренах, то мали б цікавитися місійністю. Треба пам’ятати - якщо Церква не є місійною, вона рано чи пізно перестане бути. Бо Христос у цьому світі виступив як Месія, як Місіонер, і Він посилав своїх учнів-Апостолів робити місію.

Церква історично довела правдивість Христових слів: хто справді має велику надію на Бога - досягає великих успіхів. Це правило діє і в контексті місіонерства.

Якщо хтось думає вступати на медицину, то вже зі старших класів починає брати участь в олімпіадах, купує медичні журнали. Якщо хтось цікавиться астрономією, шукає телескопів, обсерваторій. Якщо хтось шукає незвіданих теренів, де можна послужити людині, то намагатиметься пізнати цей Божий дар і розвити в собі місійність.

У нас відбувається багато симпозіумів, конференцій, семінарів на цю тематику. Церква щоразу видає нові публікації, статті, журнали, програми. Тож богословського і інтелектуального інформаційного підґрунтя достатньо, щоби семінаристу сформувати себе в цьому контексті.

Кого б з місіонерів Ви порадили семінаристам брати за приклад для наслідування, окрім Христа? На які постаті варто орієнтуватися?

Господь кличе до Божого Царства, не беручи нас за руку, а посилає своїх людей, які своєю поставою, словом своєї проповіді, ділом кличуть нас до віри і до Церкви.

Думаю, що не треба чекати великих героїв, яким поставлені пам’ятники, а брати приклад з живих людей, які служать сьогодні. Наприклад, в Росії той самий о. Петро Павлишин – скромний чоловік, який ніколи не показував, що він може залишити благодатний галицький край і поїхати туди, куди колись вивозили його дідів і прадідів. О. Василь Говера, який поїхав на три роки до Казахстану, і там вже з 20 років служить нашим вірним.  Дуже світлою постаттю в розвитку праці для наших мігрантів є о. Василь Поточняк.
Є достатньо добрих креативних священиків, які сьогодні віддають свою молодість і працю для різних емігрантських груп у різних країнах світу.

Ось з цих живих людей варто брати приклад. Він справді вартий для наслідування.

А яку роль відіграє їмость під час служіння на місійних теренах? І чи має вона володіти харизмою, про важливість якої так часто говорять по відношенню до священика?

Якщо вдатися до богослов’я подружжя, Церква каже, що чоловік і жінка - це одне ціле. Це базоване на Євангелії, на Повчанні Апостола Павла. Якщо священик і кожен християнин є другим Христом, то дружина священика не є виключенням.

Дуже важливо, щоби молода особа, яка збирається вийти заміж за священика, усвідомила, що вона мусить перейнятися служінням свого чоловіка і відповідати тим критеріям, яким відповідає сам священик. Якщо священик, а особливо їмость, зможуть поставити Бога на перше місце, тоді Бог розставить все на свої місця. А якщо дружина священика буде шукати чогось іншого, а не тієї духовної складової, якою має жити її чоловік, – буде страшний балаган. Її чоловік роздвоїться між Церквою та родиною.

Є і інші негативи, що чоловік може так захопитися і пильнувати виключно свою духовну складову, а забути про дітей і дружину. Це теж не добре.

Для майбутнього священика взяти за дружину ту, яка буде йому справді великою опорою, - це надщастя.
В Україні немає феміністичних рухів, щоби жінки хотіли бути священиками, бо вони, будучи дружинами священиків, в якійсь мірі цю функцію мусять виконувати. Це велике щастя і велика благодать відповісти духові і покликанню свого чоловіка.

Іноді їмость наполягає, що вона мусить мати своє життя, свою працю і не має бути тінню священика. Я думаю, що подружжя - це ті двоє, які себе взаємодоповнюють і які собі взаємно служать.

Але ж деякі їмості цілком успішно поєднують служіння на парафії і професійну реалізацію…

Добра дружина священика – це мудра жінка, яка розуміє, що може зробити дуже багато. Наприклад, на Сході України дружини наших молодих священиків дуже добре працюють. Одна - завідувачка дитячої поліклініки. І в місті всі знають, що вона дружина священика. Молода, активна, не закутана у хустки, усміхнена, привітна. Це і є місія, велика місія.

У світських колах зазвичай вважають що в священичому житті немає місця для гумору. Водночас кумедні вистави семінаристів під час презентацій з тонкою іронією і блискучим почуттям гумору цей міф розвінчали. Яку роль відіграє гумор у житті духовної особи?

Апостол Павло в одному зі своїх Послань каже: Радуйтеся! І ще раз кажу: радуйтеся!

Коли ми вважаємо, що Бог десь далеко, ми спокійні. Може Він є, може Його немає. Та коли хтось справді увійде у сферу духовного життя і спробує на досвіді святих отців молитися Ісусову молитву серця, і відчує жар у серці, і близькість Бога, то люди, які не мають доброго духовного проводу, починають мати проблеми. Вони зрозуміли, що Бог не далеко. Бог тут. І тоді люди мають страх.

Коли ж ми справді віруючі люди, ми розуміємо, що Бог є не далеко. Бог є в нас, навколо нас, в Ньому живемо, в Ньому дихаємо. Він є всюди і всім управляє. Така свідомість викликає велику радість.

У монастирях кажуть: сумний монах – сумнівний монах. Так само і християнин. Бо хто такий монах? Це досконалий християнин. Якщо ми говоримо про сумнівність монаха, який не є веселий, то християнин теж мусить бути радісний.

Скільки говоримо про радість у богословських літургічних текстах! Чомусь традиційно вважається, що у християнстві церковне життя - це сум. Це чорна хустина, очі в землю… Але це спотворений образ християнина. Може це ще радянська спадщина, яка насаджувала нам, що релігія - це тьма безпросвітна. Адже насправді релігія, християнська релігійність і віра - це життя, повне радості, бо ти є з Богом – тим, хто тебе сотворив, до Кого ти прагнеш, до Кого йдеш і з Ким будеш у вічності.

Мене дуже тішить креативність наших студентів, що вони є такими радісними і мають тонкий гумор. Я це завжди підтримую, бо сам маю такий “гріх”, що не можу без жартів. Нести радість – це велике мистецтво. Я не кажу, що завжди зі всього можна хіхікати, але здоровий гумор абсолютно необхідний в нашому щоденному житті, зокрема, в житті священика.

Нещодавно у Блаженнішого Любомира була зустріч з підприємцями Львівщини. Ця зустріч була спрямована на збір коштів на добудову та освячення Патріаршого Собору. І Блаженніший на закінчення своєї промови розповів присутнім одну цікаву і веселу історію: “Я виріс в Америці. А там на греко-католицьких парафіях завжди дуже багато збірок. І однієї неділі священик каже парафіянам: “Маю сьогодні для вас три повідомлення. Одне не дуже веселе - тече дах на Церкві.  І так тече, що косметичним ремонтом мабуть не обійдемось. І це коштуватиме приблизно стільки тисяч доларів. Потрібні гроші”. Всі понурилися. Він тоді продовжує: “Але радісна новина – гроші є”. Всі пожвавішали. І тут отець додає: “Тільки тепер маю велику проблему – не знаю, як ці гроші з ваших кишень витягнути”. Всі  присутні так аплодували. Це був дуже доречний жарт.

Навіть на проповіді, коли священик бачить, що люди починають куняти або дрімати, можна сказати чогось гумористичного, щоби збудити людей і зацікавити тим головним, що робиться в храмі.

Прес-центр ПМВ

Авторизуйтесь, щоб мати можливість залишати коментарі

Ми на Facebook

Відео

 

Поставити питання

Ваш Email
Імя:
Запитання: