П'ятниця, 22 жовтня 2021

Душпастирство у Росії: Сибір – це армія, де людина укріплюється як в дусі, так і в вірі

Опубліковано в Публікації Четвер, 24 квітня 2014 15:52

Петро і Галина Павлишини вже 6 років душпастирюють у Сибіру. Про особливості священичого життя у Нижнєвартовську і розвиток парафії УГКЦ на півночі Росії подружжя розповіло в інтерв’ю.

Що Вас спонукало поїхати до Сибіру?

Їмость Галина: Коли ми одружувалися, нам на весіллі священик розповів одну історію. Якось він був не реколекціях, і один дідусь просив посповідати його дружину. Отець пішов сповідати ту бабусю. Подивився на них, старенькі люди, але таке враження, що діду 16 років, а бабі – 18. Вони таки щиро кохають один одного, як молоді. І запитав, як їм вдалося зберегти ту любов? Дідусь відповів: “Коли ми одружилися, я був в УПА. І тільки “Многая літа” нам на весіллі заспівали, прийшли відповідні органи, і нас одразу заслали у Сибір. Ми були засуджені до довічного ув’язнення. Але так Бог дав, що через 11 років нас звільнили. Але весь той час, що ми були у Сибіру, ми досвідчили Божої Руки. Ми були вірні Богові, а Бог був вірний нам”.

І наприкінці промови отець каже: “Ну, зараз вже в Сибір нікого не беруть…” Ми відео з весілля тепер переглядаємо і кажемо: “Так, не беруть, але деякі самі їдуть” (усміхається).

Потім ми дізналися, що є потреба їхати на місії. Ще почули таку фразу, яка мене вразила: “Ніхто не хоче їхати”. Я собі думаю: як це не хоче їхати? Раз ви зібралися служити Богові, то це не означає сидіти на тепленьких місцях у гарних парафіях. Тут така нагода: йти служити і заробити собі хоча б на одну сходинку до Царства Небесного. 

Потім почула ще: може би священики їхали, але їмості бояться.

Я кажу: як це бояться? Може, у мене ще гени дали взнаки (сміється). У мене мама народилася в Якутську. Бабуся с дідусем були репресовані. Коли їх звільнили, вони повернулися в Україну.

Мені бабуся в дитинстві казала: “Що ти все мультики дивишся, я в твої роки вже мала трьох дітей і була у Сибіру”. Я кажу: “Як прийде час – і я буду в Сибіру”. Я жартувала тоді. А жодне слово даремно не пропадає. Тому треба добре подумати, що говорити.

Отче, а як ви почали відшукувати українців, гуртувати людей?

Отець Петро: До мене там був священик, тому громада була більш-менш сформована. Переважно люди зі Східної України. Хоча є вихідці і з західних областей.

Наприклад, у Тюмені я пішов у наше консульство. Там мені дали контакти українського товариства. І вже через те товариство я знайомився з нашими людьми.

Якими рисами має володіти священик, який вирішив їхати душпастирювати у Сибір?

Отець Петро: Бути відкритим до Бога. Молитися. Жертвувати себе. Робити все з любов’ю. Не боятися ніякої справи. Закоти рукава і йти працювати. Допомагати іншим. Виходити на діалог з місцевою владою.

Їмость Галина: Любити Бога і любити ближнього.

До речі, у Сибіру не пройде такий варіант відокремленості, як на Галичині, де сім’я священика – це сім’я священика, а парафія – це парафія. Людей треба любити, з ними треба дружити. Треба бути відкритими, щирими. Хоча мусить зберігатися субординація. До панібратства не треба опускатися.
Ми збираємося з громадою, проводимо спільні вечері, влаштовуємо шашлики, виїжджаємо на бази відпочинку, на лижі, бо зима там довга. Баня у Сибіру – теж дуже добра справа.

Не треба замикатися в собі, бо пропадемо.

Що Ви робите для підтримки і розвитку українського духу на Півночі Росії?

Їмость Галина: Ми відзначаємо різні свята, влаштовуємо вертепи, вечори Шевченка. Це не тільки згуртувало нашу парафію, а ми об’єдналися спільними зусилля з українським товариством, більшість якого складають вихідці зі Східної України, які асоціюють себе з православними. Ми разом підготували вечір Шевченка у нас у парафіяльній бібліотеці. Все пройшло чудово і закінчилося фуршетом. Багато співали українських пісень. Це нас зблизило. І багато хто з членів Товариства, навіть православні люди зі Східної України, почали ходити до нашої Церкви. Кажуть: нічого страшного, що тут головний Папа Римський, а не Патріарх Московський. Це не настільки суттєво, як молитися рідною мовою. А ще кажуть, що в нашій Церкві відчувається молитовний дух.

Отче, ваші парафіяни у Сибіру - хто вони?

Отець Петро: Це не тільки українці. Приходять мішані подружжя, приходять люди інших національностей, які дізналися про нас через знайомих. Це також певний виклик для нашої Церкви. Якщо збирається більшість людей російськомовних, то треба служити російською мовою і проповіді читати російською. Наразі ми правимо Службу Божу українською. Було таке, що приходили росіяни, які не розуміли взагалі української, але хотіли долучитися. І коли я заговорив до них російською, наші “щирі українці” зробили мені зауваження. У відповідь я сказав, що розмовлятиму російською, тому що є люди, які не розуміють української. Галичани іноді занадто націоналісти там, де цього не потрібно. Людина перший раз приходить до Церкви. Вона не йде до православної Церкви, бо боїться, що там їй зроблять зауваження, якщо вона щось не те зробить. А у нашій Церкві вона відчула щирість і невимушеність. Відчула дружність. І почулася, як вдома.

Чи існує потреба у молодих священиках у Сибіру? Чи є неохоплені душпастирською опікою території, де проживають українці, але Ви не маєте змоги до них доїжджати?

Отець Петро: Так, потреба існує. Наприклад, у Хабаровськ і Владивосток священик з Омська взагалі доїжджав тільки по великих святах, адже це тисячі кілометрів. А в тих містах проживає багато наших вірних.

А як мотивувати майбутніх місіонерів їхати на Північ Росії?

Отець Петро: Я не розумію такого питання. У 2010 році на Соборі єпископів один з владик сказав, що не пускають сестер-монахинь в Італію, робляться якісь перешкоди. А чому у сестер-монахинь немає бажання служити на Сході, у тій самій Росії? Вони посвячені люди. Для них не має бути перешкод. Вони мають бути відкриті.

Так само священик. Звичайно, є сім’я, свої проблеми, перешкоди, незручності, але коли там тисячі наших людей живуть роками, чому я не можу пристосуватися до тих умов?

Пані Галино, а до чого слід готуватися їмості на місійних теренах Сибіру?

Їмость Галина: Не обов’язково бути психологом, але треба навчитися слухати. Бо приходять люди, які не мають досвіду спілкування зі священиком. Вони бояться. А ще у Сибіру така біда - якщо проблема, вони починають ходити по всяких чаклунках. Але, слава Богу, приходять і до Церкви. Зазвичай парафіянка, яка відчула, що у нас можна вирішити її проблему, вилити душу, приводить своїх колежанок. Але батюшки вони соромляться, він їм виглядає суворий. Йдуть до мене. Я лишаю всю роботу, заварюю каву і починаю слухати. Наскільки компетентна - настільки раджу. І намагаюся переконати, що не так страшно зі священиком спілкуватися. І обіцяю влаштувати зустріч. І так потрошку навертаються люди.

Клімат у вас суворий. Як погодні катаклізми витримуєте?

Молю Бога, щоби давав сили і здоров’я. Бо перепади тиску сильні і справді бувають страшні головні болі.

Літо у нас переважно холодне. Як жартують наші парафіяни: влітку змерзнемо, проте взимку зогріємося, коли опалення увімкнуть. Там в хатах немає чим дихати - таке потужне центральне опалення.

Хоча різне буває. Минулого літа була така спека, що горіли ліси. Сибір своєю погодою непередбачуваний.

Пані Галино, як Ви працюєте з дітьми на парафії?

Їмость Галина: Маленькі діти там часто хворіють. У садочок відповідно йти не можуть, а батьки через роботу не можуть залишитися вдома. Тож підходять до мене: “Пані Галя, Софійка захворіла – посидіть, будь ласка”. А ще у мене є помічник Рижик - авторитет всіх дітей. Правда, як тільки він їх бачить, одразу розчиняється в повітрі.

Влітку ми влаштовуємо в реколекційному будинку отців-студитів у Яремче табір. Це в нас невід’ємне. Дуже багато мені допомагає організація “Українська молодь у Христові”. Я сама виходець з неї. Долучаємо семінаристів до співпраці. Брати Микитчини мені дуже допомогли. Велика їм подяка.

Чи зустрічали Ви випадки навернення за час свого служіння?

Їмость Галина: Є у мене похресник Даниїло. Йому зараз 5 років. Батько татарин, мама українка. Вони з Дніпропетровська. Це третій хлопчик в родині. Пізня дитина, народилася з вадами. Лікарі сказали, проблеми з серцем, жити не буде. Але сім’я побожна. Мати сказала: “Дитину треба охрестити”. Оскільки родини у Нижнєвартовську немає, попросили мене бути за хресну. Це мій перший похресник. У рік йому зробили операцію. З трьох місяців почав ходити до Церкви, до причастя. Богу дякувати, зараз почувається добре. Перше його слово було “Бог”. Батько віз його до церкви, і коли він побачив храм, то показав пальчиком і каже: “Бог”.

Його мрія здійснилася – він став прислуговувати. Він ще ходити не міг, а вже заповзав у святилище. Але він страшенно нечемний. Він їсть свічки і служить собі окрему службу на стільці. Тільки дивиться, коли треба кадило подати чи зі свічкою вийти. І отець його якось насварив і каже: більше прислуговувати не будеш. Ми після служби чекаємо, Даниїла все немає. А він біля престолу ліг на коліна, склав руки і каже: “Боженька, я буду слухняний, але я хочу тобі прислуговувати, будь ласка”.

Він каже: “Буду священиком, як отець Петро”.

Плануєте повернутися в Україну?

Їмость Галина: Нехай Бог планує, а ми будемо підкорятися Його волі.

Сибір – це армія. Вона гартує. Людина укріплюється як в дусі, так і в вірі. І починає на багато речей дивитися іншими очима. Можливо, більш духовно.

Авторизуйтесь, щоб мати можливість залишати коментарі

Ми на Facebook

Відео

 

Поставити питання

Ваш Email
Імя:
Запитання: