Середа, 20 вересня 2017

О. Дам’ян Габорій: Ми працюємо над тим, щоби в Угорщині була українська церква і українська школа

Опубліковано в Публікації Четвер, 31 серпня 2017 10:49

Отець Дам’ян Габорій 5 років поспіль систематично відвідував українців греко-католиків Угорщини, щоби надавати їм душпастирську опіку. Але громаді стало замало Літургії і спілкування зі священиком раз на кілька місяців та по великих святах - вони захотіли священика на постійно. І уряд Угорщини пішов назустріч духовним потребам українців і взяв на себе фінансовий бік утримання священика УГКЦ в Будапешті. Тож вже рік – з серпня 2016-го – о. Дам’ян служить для українців у Будапешті, куди також також переїхала і його родина. У липні о. Дам’ян разом з дружиною Оксаною взяли участь у традиційному духовно-формаційному семінарі ПМВ для священиків-місіонерів, який відбувся у м. Яремче. Про особливості служіння в Угорщині, адаптацію, вивчення мови та виклики, які постають, о. Дам’ян разом з дружиною розповіли в інтерв’ю ПМВ.

Отче Дам’яне, Ви 5 років доїжджали до Угорщини. Як вдалося розпочати стале душпастирство і чи було важко переїжджати з родиною на постійно?

О. Дам’ян: В Угорщині склалася така ситуація, що не ми шукали людей, а люди нас шукали. У 2008 році Блаженніший Любомир Гузар (на той час – Глава УГКЦ) спільно з владикою Богданом Дзюрахом мали зустріч з громадою українців у Будапешті і відправили першу службу. На службу завітали духовенство Угорської Греко-Католицької Церкви, представники посольства України в Угорщині. Пізніше була зустріч з громадою, де порушувалося питання присутності наших священиків з України в Угорщині для опіки наших вірних. Тоді навіть не йшлося про греко-католиків, а загалом про надання духовної опіки українцям в Угорщині. Тоді були певні домовленості з владикою Филипом (Кочішем), теперішнім митрополитом Угорської Греко-Католицької Церкви, про те, як все налагодити і відповісти на потреби людей. Справа затягнулася. Але Блаженніший Любомир пам’ятав про цю справу і про потребу священиків. Тож Голова ПМВ владика Йосиф Мілян делегував о. Василя Поточняка, щоби він послужив громаді і з’ясував ситуацію. У 2010 році о. Василь відвідав Угорщину з душпастирським візитом, відслужив службу Божу, зустрічався і спілкувався з нашими людьми у Ніредгазі і Будапешті. Після повернення о. Василь сказав, що там є потреба у священиках і Пасторально-міграційний відділ шукає, хто би з душпастирів хотів поїхати послужити. Спершу нав’язати контакти, доїжджати на свята, але з перспективою розвитку душпастирської діяльності. Я сказав, що готовий на таку місію.

На той час ми з сім’єю перебували у Києві. Спершу виїжджав раз на місяць чи два, правив служби Божі українською мовою, зустрічався з нашими громадами в Угорщині. У такий спосіб нав’язував контакти, шукав наших вірних, людей, яким потрібна духовна опіка, вивчав духовні потреби українців в Угорщині. Так тривало фактично до 2016 року. Громада поступово дозрівала до того, що їм замало, щоби священик приїжджав до них періодично. Вони хотіли мати душпастиря на стало.

Угорська Греко-Католицька Церква бачила, що наша Церква пам’ятає і дбає про українців в Угорщині, бачили опіку єпископа. Адже владика Йосиф дуже часто робив душпастирські візити до Угорщини – мінімум раз на рік, а бувало по 2-3 рази на рік, брав участь у наших прощах, громадських заходах, правив Літургії. Але, на жаль, Угорська Церква не мала можливості допомогти нам фінансово, щоби священик міг приїхати на постійно. Ця проблема дійшла до державної влади. І очільник Міністерства людських ресурсів Угорщини, Золтан Балог, вирішив нам допомогти. У нас відбулася з ним зустріч, в якій взяв участь владика Йосиф, під час якої було ухвалене рішення, що уряд Угорщини виділяє на рік фінансування для священика УГКЦ, щоби він міг приїхати з родиною і провадити душпастирську діяльність. І ми з сім’єю наприкінці серпня минулого року виїхали до Угорщини.

Пані Оксано, як Ви відреагували на перспективу переїзду в Угорщину і які були перші враження від цієї країни?

Оксана: Оскільки чоловік вже тривалий час їздив і правив служби Божі для наших людей, я сприйняла це просто - ми повинні їхати, адже ми сім’я і маємо бути разом. Звичайно, там все було нове для мене. Окремий виклик - це була мова. Але, Богу дякувати, зараз все гаразд.

Ми переїхали в останні дні літа, а з першого вересня наша старша донька мала йти до школи. Найперше потрібно було влаштувати її до школи, а середню - у садочок. У нас троє дівчат. А вже далі ми облаштовували побут.

І як діти адаптувалися?

Оксана: Старшій доньці було нелегко. Мови не знала, вона не подібна на нашу і дуже складна. Кожного дня з 8:00 до 16:00 насичена програма в школі. Донька один раз сплакнула, але додому не просилася. Йшла до школи, бо знала що це - її обов’язок. Зараз вона вже адаптувалася, багато розуміє, трохи може спілкуватися, має подружок, які дуже добре до неї ставляться.

Треба сказати, що угорські вчителі дуже відкриті до батьків і дітей, завжди підказують, що краще робити для швидшої і безболісної адаптації дитини.

Отче, ось Ви 5 років доїжджали і вже рік душпастирюєте на місці, постійно поруч зі своїми вірними. Як за це рік змінилася ваша громада?

О. Дам’ян: За офіційними даними, в Угорщині зареєстровано 8 тисяч українців. Але наша громада називає цифру у 50 тисяч. Водночас, точно ніхто не знає, скільки насправді українців є в Угорщині.

Загалом Угорщина не дуже приваблює наших заробітчан.

Протягом 5-ти років, коли я доїжджав, я познайомився з багатьма нашими людьми, мав багато контактів, тож мені було простіше адаптуватися, ніж дружині і дітям.

Але все одно відчувається, що це місійні терени і зовсім інший стиль душпастирювання, ніж в Україні. В Угорщині відчувається місійний дух, адже там немає наших розбудованих церковних структур, немає єпископа постійно, немає священичої спільноти, немає нашого храму. Але головне – є наша громада, є для кого бути і для кого служити.

У плані душпастирства ти все починаєш з нуля: чи то духовний провід чи будь-яку пасторальну ініціативу. Стикаєшся з різними питаннями і проблемами, зокрема в сфері канонічного права. Ти не прийшов на щось готове, ти мусиш його сформувати і це, звичайно, не буде вже, а на це потрібно дуже багато часу і витримки.

Я дуже дякую дружині, що вона повністю взяла на себе сімейний напрямок, піклування про дітей, організацію побуту, щоденні клопоти.

Часто доводиться брати участь у різних подіях – не тільки духовних, а і громадських, як в Будапешті, так і загалом по Угорщині.

Тож дружину стараюся дуже не заангажовувати у своє служіння, але вона все одно багато допомагає – і  у спільноті Матері в молитві, і в катехизації дітей, і в організації різних заходів.

Оксана: У нас перша подія була - храмовий празник 14 жовтня на свято Покрови Пресвятої Богородиці, то я дітей готувала. Було десь 15 діточок, вони розказували вірші, всі були вбрані у вишиванки. Виглядало дуже гарно.

Отче, ви дуже активний у громадському житті українців в Угорщині. Ви у такий спосіб розвиваєте спільноту і прагнете привести українців до храму?

О. Дам’ян: Я стараюся брати участь у громадських заходах українців, які відбуваються в Угорщині. А їх дуже багато по різних регіонах. І люди звикли, що на тих заходах є священик.

Ще опікуюся протягом літа таборами для дітей АТО, які підтримує угорський уряд.  Надаю духовну опіку тим дітям, стараюся хоча би раз приїхати до них протягом заїзду, помолитися разом з ними, щось розказати у духовному плані, поблагословити. Загалом протягом цього літа Угорщина прийняла 700 українських дітей.

На мою думку, потрібно, щоби був священик на різних громадських заходах. Є різні люди і різні потреби: і для мене такі заходи стають нагодою поспілкуватися з людиною, розповісти про щось Боже, церковне. Люди під час таких зустрічей і розмов ставлять дуже багато різних питань, зокрема духовних, і я намагаюся відповісти на їхні потреби, допомогти, розрадити.

В Угорщині існує Державне самоврядування українців -  в Будапешті, і є кілька районних одиниць.  

Великі міста Угорщини також мають самоврядування українців, їм держава виділяє кошти на проведення різних культурних заходів. Тож кожен організовує щось своє.

Часто робимо спільні проекти. Ми як парафія не маємо коштів, щоби проводити багато заходів, але ми об’єднуємося з керівниками громадських організацій і вони дуже багато допомагають фінансово для проведення різних християнських свят.

Ось ми проводили влітку “Веселі канікули з Богом”: всі об’єдналися, дали кошти на певні потреби і вдалося організувати табір.

Представники громадських організацій українців в Угорщині переважно християни,  і тому завжди виходять з пропозиціями допомогти нашій парафії в разі потреби. Тож ми напрацювали добрі партнерські відносини.

Отче, скільки українців у вас на парафії і розкажіть, де Ви служите?

О. Дам’ян: У середньому, як на інших парафіях за кордоном, - десь 40-50 осіб активних осіб. Якщо випадають великі свята, то на богослужіння приходить понад 100 осіб.

У нас були певні випробовування від початку створення нашої парафіяльної спільноти.

На даному етапі ми духовна парафія, бо ми не маємо юридичного статусу. Належимо до парафії Угорської Греко-Католицької Церкви Святого Флоріана, на площі Тараса Шевченка у Будапешті.  Всі хрещення, шлюби, похорони - все реєструється у їхніх книгах. Хоча провадимо і свої реєстри паралельно.

Ми називаємося Парафіяльна спільнота Покрови Пресвятої Богородиці у Будапешті. Молимося у римо-католицькій церкві, від вересня минулого року довелося поміняти три храми.

Тож початки були не прості.

А з чим це пов’язано?

О. Дам’ян: Ми почали регулярно молитися у церкві Свв. Кирила і Методія. Це Болгарська православна церква, до якої лежала душа нашої громади. Перед тим, як ми почали систематичну душпастирську діяльність, ми протягом року у тій церкві молилися, коли раз на місяць я доїжджав до українців, і двічі владика Йосиф правив службу в цьому храмі і зустрічався з громадою.

Церква побудована в нашому візантійському стилі, нам давали добру годину - 11:00. Але цією церквою керував голова товариства болгар в Угорщині, який є їх відомий бізнесмен проросійських поглядів. І він в жовтні минулого року якось прийшов до храму, коли ми почали богослужіння (ми вже місяць молилися у цій церкві і готувалися до празника Покрови) і забороняє мені служити, каже: ви не можете правити, ви, українці, на Сході вбиваєте один одного, вам не місце у храмі.  Звичайно ми службу домолилися, але змушені були піти і повернутися до храму святого Флоріана, в якому молився Блаженніший Любомир. Це рідний куточок для української громади – він стоїть на площі Тараса

Шевченка, біля пам’ятника поету, там проходить багато заходів українців, ми там молилися попередні роки. Але нам там давали для служіння у неділю тільки на першу годину, а у нас дуже багато молодих сімей з дітьми, тож для них було дуже незручно. Ми там перезимували, відправили Пасху і перейшли в інший храм в центрі міста – Святого Михаїла, де нам дали 10 годину. Тож кожної неділі і в великі свята служимо там. У цьому храмі нас дуже добре прийняли, ми з ними підписали угоду, щоби нас не вигнали, як це сталося у болгар.

З цим переходом відбулися ще деякі позитивні зміни. У нас є недільна українська школа, але заняття раніше завжди проводилися у суботу. А тепер перенесли в неділю – домовилися зі школою неподалік храму, щоби проводити заняття. Тож після служби Божої діти переходять до школи, де проводяться уроки української мови, культури і катехизації.

І людям зручніше мати в неділю і Літургію, і навчання дітей, адже багато українців приїжджають з околиць Будапешту і їм їхати два дні поспіль складно.

Також вже тривають переговори з цією школою, щоби з вересня відкрити офіційно український клас. Щоби діти, які хочуть вивчити глибше українську, мали таку можливість. Планується, що заняття проходитимуть після обіду по закінченні основної шкільної програми. А недільна школа там само залишатиметься.

Також працюємо над тим, щоби в майбутньому в Угорщині була і українська школа, і український садочок. Але це вже буде другий етап.

В ідеалі в наших планах – побудова української церкви, навколо якої б розташовувався український культурний і освітній центр з садочком і школою. Сьогодні про це говориться на державному рівні як Угорщини, так і України.

А поки ми переживаємо творення парафії. Вже є певні успіхи. Ми в процесі створення  церковного хору. Багато туристів проходить попри церкву у неділю і заходять, почувши спів. Ми вже знайшли диригентів і з осені плануємо зробити наш хор більш професійним.

Створили парафіяльні спільноти. Першою була “Матері у молитві” – кожної неділі матері після служби збираються на молитву.  Також у нас вже діє і спільнота Назаретських родин. Коли ми святкували День родини, то співорганізаторами були наші представники Назаретських родин. Будемо впроваджувати з вересня більше програм для родини. У рамках недільної школи проводимо катехизацію дітей.

Протягом року організовували зустрічі з українськими студентами, які навчаються в Угорщині. Влаштовуємо такі зустрічі ввечері кожного четверга. Ангажуємо студентів до парафіяльного життя чи громадських заходів, які відбуваються у Будапешті. Студентів поки небагато, але це лише початки.

Крім того, ми організували клуб англійської мови, де наших парафіян навчають англійській. Тож українці мають нагоду побути серед своїх людей і повчити мову. Такі клуби також здружують людей.

Оксана: Ми ще проводили великопісні реколекції перед Пасхою, прощі, святкували День Матері.

В Україні зазвичай до дружини священика дуже ретельно придивляються. А як вас зустріли на парафії?

Оксана: Досить добре. Я стараюся бути до всіх відкритою. Надаю перевагу індивідуальному спілкуванню, щоби окремо поговорити з людиною, поцікавитися, які є проблеми і чим можу допомогти.

О. Дам’ян: У нас на парафії переважно молоді родини нашого віку, тому напевне дуже добре, що ми потрапили у це середовище.

Оксана: Як ми приїхали, я з дітьми кожної неділі на службі. Це також приклад для інших сімей і дітей.

О. Дам’ян: Храм Святого Флоріана був дуже зимний. Взимку іноді приходило по 10-15 людей і скоро втікали, бо мерзли, і коли вони бачили, що наші малі діти приходили, це для людей теж був приклад мотивації.

Важливо, щоби діти ходили до церкви.

Дуже часто приїжджають воїни АТО на реабілітацію до Угорщини, на лікування. Існує відповідна  програма НАТО, яка фінансується через угорський уряд для реабілітації воїнів АТО. Вони приїжджають спершу у військовий шпиталь у Будапешті і потім їдуть на реабілітацію у Хевіз, і ми стараємося з дітьми із парафії провідати воїнів АТО.  

Оксана: На одній з катехизацій діти обмальовували свої долоньки і писали свої побажання військовим. Потім вони з отцем поїхали до наших хлопців у лікарні і розповідали їм вірші. Бійцям було дуже приємно, вони сказали, що зроблять альбом з тих малюнків.

Уряд Угорщини не тільки виділяє фінансування на діяльність громадських організацій українців і утримання священика, а навіть планує посприяти у будівництві української церкви в Будапешті. Така проукраїнська позиція міністерства - це Ваша заслуга чи посольства? І які перспективи будівництва українського храму в Угорщині?

О. Дам’ян: Я думаю питання будівництва храму постало на порядку денному через те, що вже присутній на постійно український священик. Громада дозріла, що потрібно мати свій український храм. Нас дуже змотивувала ситуація з болгарами. Для нас було дуже дивно - XXI століття, Євросоюз - і діються такі речі.

Нам пощастило, що нашою парафіянкою є Ярослава Хортяні - член Парламенту Угорщини, представник і речник української громади в найвищому законодавчому органі Угорщини, Голова Європейського Конгресу Українців. Вона завжди хотіла, щоби у Будапешті була українська церква, вона формувала громадське життя українців в Угорщині, була головою Державного самоврядування українців Угорщини, поки не стала парламентарем. І вона зараз дуже активно відстоює і просуває українські інтереси в уряді і парламенті Угорщини.

Українці належать до офіційних нацменшин в Угорщині, яких загалом 13. Ці офіційні нацменшини мать певну фінансову підтримку держави і своїх представників у парламенті.  Завдяки цьому нам вдалося донести духовну потребу українців до угорського уряду. Про те, що українці хочуть мати свій храм в Будапешті і духовно розвиватися, знає і прем’єр-міністр Угорщини.

Минулого року у листопаді до Угорщини приїжджав прем’єр-міністр України Володимир Гройсман, він зустрічався з  угорською владою і українською громадою, де я також представив потребу будівництва українського храму. Сьогодні український дипкорпус, в особі пані посол Любов Непоп та дипломата Іштвана Балога, ведуть офіційні переговори з угорською владою, щоби вони сприяли у будівництві храму. Але найперше потрібно вирішити питання з виділенням земельної ділянки.

І які перспективи?

О. Дам’ян: Ми нещодавно з Ярославою Хортяні мали зустріч з міністром людських ресурсів Угорщини Золтаном Балогом і він підкреслив, що готовий підтримати будівництво української церкви в Будапешті.

Планується, що нам купуватиме землю сама угорська держава. Ми вже передали перелік ділянок, які розглядаємо для будівництва. Потім будемо узгоджувати. Тож процес триває.

Але є такий юридичний момент - в уряді нам сказали, що вони цю земельну ділянку можуть купити, але вона перебуватиме на балансі Державного самоврядування українців Угорщини. Бо ті самоврядування створені самою угорською державою.

Але коли почнеться будівництво храму – очевидно з’являться і наші жертводавці. Хотілося б, щоби у культовій споруді ми мали свою власність. Тому маємо вирішити юридичні питання, щоби храм вважався український, а земля залишалася угорською.

Розглядаємо різні варіанти. Думаємо про формат створення української греко-католицької фундації, через яку будуть йти пожертви, щоби ми могли засвідчити ці кошти перед нашими жертводавцями.  

Кажуть, угорський уряд добре ставиться до Росії, але вони стараються бути з усіма добрими. З того, що ми бачимо, - вони дуже відкриті до українців і українського народу.

В листопаді має приїхати до Угорщини Президент України. Якщо матимемо на той час земельну ділянку - ми б хотіли посвятити наріжний камінь. І було б дуже добре, якщо б це зробив Блаженніший Святослав. Навесні Блаженніший був на посвяченні нової будівлі Угорської греко-католицької митрополії в Деберцені, де він очолив чин освячення спільно з Примасом Угорської Римо-Католицької Церкви кардиналом Петером Ердьо, який запросив Блаженнішого відвідати з офіційним візитом Будапешт. Була б дуже гарно, якби Бог так скерував, і цей візит відбувся б також у листопаді.

Питання українського храму вирішить багато пасторальних справ. Як показує приклад міграційних рухів, наша Церква завжди була місцем, де українці гуртувалися. Хотілося б створити таке місце, де б наші люди могли зустрічатися і проводити час - як духовно, так і культурно. Щоби це був осередок України в Угорщині.

Перед нами довгий шлях, багато випробувань, але з Божою поміччю, думаю, все буде добре.

Ще один момент – угорський уряд хоче офіційно прийняти на роботу дуже багато українців. Йдеться приблизно про 200 тис осіб. Ми вже бачимо тенденцію, коли люди, які приїжджають на роботу, навіть на сезонну, шукають український храм, щоби у неділю прийти на службу Божу. Тож храм мусить бути, і то в скорому часі. І я бачу зацікавленість угорського уряду, щоби не затягувати час, а вирішити питання з будівництвом храму.

Які для вас особливості служіння на Угорщині? Чим воно відрізняться від Києва?

О. Дам’ян: Багато що змінилося. Інший стиль життя, інша культура, яка водночас має дуже багато переплетінь з Україною, нашою історією і культурою.

Я собі поставив завдання, окрім душпастирства, - вивчити глибше угорську культуру та мову. Ми з дружиною відвідуємо мовні курси.

Спочатку були виклики першого півріччя - треба було зайнятися міграційними документами, була адаптація дітей, школа, садочки.

Оксана: Коли йдеш до школи за дитиною, то хочеш більше дізнатися, як проходить навчання, що потрібно. І коли ти не можеш поговорити ні з вчителькою, ні з батьками, то стає некомфортно. Трохи англійською поспілкуєшся, але не всі добре знають.

На батьківські збори брала когось з наших парафіян і вони допомагали, перекладали.  

Така сама ситуація у садку чи у лікарні. Тож мову треба знати. Продовжимо вчитися з вересня.

О. Дам’ян: Знання мови - це виклик на місійних теренах і священик повинен правильно зреагувати. На початках можливо не потрібно ідеально знати мову, але пізніше вас життя змушує.

Крім того, у моєму випадку йдеться про спілкування з представниками угорського духовенства чи влади. Коли ви знаєте мову, тим більше, таку важку як угорська, ви є співрозмовник, якого вони поважають. Угорці дбають про свою мову. Ми бачимо, як на державному рівні вони підтримують свою мову, культуру, релігію по закордонних діаспорах, які великі кошти на це виділяються.

Ще одна мотивація до вивчення мови – це повага до того народу, серед якого ви проживаєте. Ми може там лише тимчасово, ми не знаємо Божих планів, але знання мови є необхідним.

Чого вам найбільше не вистачає? За чим сумуєте?

О. Дам’ян: У пасторальній і громадській діяльності не скучно. Коли на першому етапі становлення виникає багато проблем, дуже важливо відчувати, що ти не один. Їмость Оксана – це для мене велика підтримка. Ти знаєш, що тебе вдома завжди чекають діти і дружина.

Для угорської культури візантійський обряд не є щось дивне, у них є Угорська Греко-Католицька Церква і у них дуже популярні цілі династії священничих родин – онук, тато, дідо – цілі покоління священиків. Тому, для угорської культури одружений священик - це нормально і прийнятно. І це також важливо.

Бракує владики Йосифа, духовного батька, якого ми дійсно любимо. Принагідно я хочу подякувати владиці за його особливу увагу до угорської справи. Він завжди все тримає під контролем. Його часті візити, участь у духовних і громадських заходах, зустрічі із церковною і державною владою Угорщини дали той результат, що про нас знають, з нами рахуються.

Пам’ятаю, владика був дуже хворий  - тиждень не виходив з помешкання - а на наступний день зустріч з угорським міністром. Тож владика все кидав і їхав хворий, бо це важливо для Церкви.

Владика дуже дорогий для нашої громади, тому його всі радо зустрічають, навіть ті, хто до церкви зазвичай не ходить.

Звісно, мені бракує священиків, друзів по священству.

Маю контакт з угорським духовенством, їжджу на різні семінари і реколекції, хоча ще не все розумію, але стараюся інтегруватися в угорську спільноту духовенства.

Оксано, а яка ваша місія в Угорщині?

Оксана: Коли ти їдеш, то треба пам’ятати: крім того, що ти звичайна жінка, ти ще дружина священика, тож крім влаштування побуту і піклування про дітей, ти ще маєш підтримати і допомогти своєму чоловіку на парафії.

О. Дам’ян: Важливо, щоби дружина допомагала парафіяльній спільноті. Але я стараюся, щоби все не було на дружині, бо якщо вона почне займатися парафіяльними справами, то хто буде виховувати дітей?

Церква не має сконцентровувати свою парафіяльну діяльність  тільки на священикові і їмості, але також і на вірних. Варто придивлятися до парафіян, хто з них які має дари. І ми стараємося залучати мирян, щоби вони відчували себе потрібними в церкві, відчували свою відповідальність. І добре, що в нашій Церкві є різні рухи і мирянські спільноти. Стараюся, щоби їх очолювали миряни, а я  їх проваджу.

Ще хочу відзначити один момент. Сьогодні Церква мусить працювати медійно. Чим більше пишеться - тим більше знають. Ми стараємося максимально висвітлювати те, що у нас відбувається і що ми робимо. Це необхідний і перспективний напрямок. І думаю, дружини священиків також могли б взяти це на себе, якщо мають такі можливості та таланти.

Розмовляла Анна Ященко 

Авторизуйтесь, щоб мати можливість залишати коментарі

Ми на Facebook

Відео

 

Поставити питання

Ваш Email
Імя:
Запитання: