Середа, 22 листопада 2017

Владика Володимир (Війтишин): Місійність в нашій Церкві – це питання номер один

Опубліковано в Публікації Вівторок, 04 липня 2017 17:56

Цьогорічний VII практичний спецкурс ПМВ з місійного служіння для семінаристів передостаннього року навчання проходить в Івано-Франківській духовній семінарії ім. Св. Свящ. Йосафата. Курс розпочався молебнем, який очолив Архієпископ і Митрополит Івано-Франківський вл. Володимир Війтишин. Після Богослужіння і благословення семінаристів на успішне студіювання, владика Володимир відповів на запитання ПМВ щодо сучасної місії Церкви і служіння місіонера.

Владико, 5 років тому ПМВ проводив такий самий місійний спецкурс для семінаристів у стінах Івано-Франківської духовної семінарії. Як за цей час змінилася ситуація з місійністю і наскільки актуальна потреба у підготовці семінаристів для служіння на місіях?

Підготовка потрібна постійно. І те, що кожного року проводяться курси з місійності, де збирають семінаристів передостаннього року навчання з усіх семінарій, - це ознака того, що Церква як раз хоче націлити тих молодих людей, які тільки йтимуть служити, що Церква є місійною і повинна працювати всюди, де є потреба для наших вірних. Наша місійність всюди: там, де поїхали наші заробітчани, там, де сьогодні війна, там, де люди перебувають в ув’язненні. Можна сказати, що місійність сьогодні різнобока. І нам потрібно йти до людей і вести їх до Господа, а також привести ту “заблудшу овечку”, як казав Господь, від якої на Небі буде більше радості, як за тих 99, які вже є поєднані у Святій Церкві.

Які риси повинен мати місіонер, чим відрізнятися від священика, який залишиться служити, скажімо, тут, на Франківщині?

Священство є рівне. Хто прийняв свячення - приймає на себе великий обов’язок учителя і священика для того вибраного народу, для Церкви, якій він має служити. Але в цьому служіння є різні напрямки. Одні працюють як катехити в школах, навчають молодь, інші працюють на парафіях - і це теж потрібно розвивати: знати вірних, допомагати їм, бути з ними, щоби вони відчували, що поруч є той добрий пастир, який провадить своїх вірних.

Водночас Церква не може забути тих людей, які з різних причин живуть поза межами рідної землі. І сьогодні ми бачимо, що УГКЦ вже є глобальною Церквою. Певно, на всіх континентах знайдемо українців, зокрема наших українців греко-католиків. І ми як Церква маємо їх обслужити. На цьому як раз наполягає Блаженніший Святослав і Синод Єпископів. Місійність в нашій Церкві – це питання номер один.

У вас на Франківщині багато молодих священиків. Ви їх скеровуєте, щоби вони залишалися тут зміцнювати і розвивати Церкву чи все таки спокійно відпускаєте, якщо вони хочуть послужити українцям греко-католикам на місійних теренах?

Якщо говорити по-людському, то маючи щось гарне ви хочете залишити його для себе, вдома, тримати при собі. Але це вже буде не по-християнському (усміхається). По-християнському треба, знаєте як то кажуть - “поділіться по-братськи”. А “по-братськи” - це братчику віддай більше, а собі лиши менше (сміється). Дякувати Богу, маємо семінарії, багато священиків і можемо поділитися і хочемо поділитися найкращими, які можуть вивчати мови, які успішні, щоби вони працювали за кордоном. Адже вони – це обличчя нашої Церкві між різними людьми, народами, країнами. Думаю, не тільки я один, а всі наші єпископи щиро діляться і до того запрошують священиків, щоби вони могли йти до такого служіння.

Кого з добрих священиків останнім часом відпустили на служіння на місії?

Останнім поїхав наш о. Андрій Твердохліб до Греції. Коли отець прийшов до мене і сказав, що має таку думку і таке бажання поїхати на служіння, то я радо його підтримав. І ми раді, що сьогодні наші вірні у Греції можуть відвідувати богослужіння і мають опіку доброго священика.

Держава не може притримати українців на місці, щоби вони не мігрували. Тож наші люди їдуть за кордоном. А через покоління вже асимілюються. Наші владики з-за кордону розповідають, що сьогодні богослужіння потрібно відправляти на різних мовах – бо внуки і правнуки тих українців-мігрантів, народжені поза Україною, вже не знають української мови, але йдуть до української церкви. Тобто державне втрачене, а церковне живе. Властиво вони прийдуть і хреститимуть в нашій Церкві своїх дітей, а їхні діти – своїх. Це місійне служіння потрібне, щоби не втратити наших людей, а бути разом з ними і надавати їм необхідну духовну опіку.

Наша Церква сьогодні має поза межами України цілі величезні митрополії, де розпочинали своє служіння в часи митрополита Андрея Шептицького, коли їхали перші священики до Канади, Америки, Бразилії слідом за нашими людьми.

Ви напевно були одним з перших єпископів, хто у 2012 році у рамках спецкусу ПМВ зустрілися і поспілкувалися з дівчатами семінаристів. Як на вашу думку, у місійному служіння священика дружина – це опора чи обтяження?

Допомога священику за кордоном конче потрібна. І наша Церква має такий привілей, який відстоюють з часів Берестейської Унії, - право на одружене священство. Тому звичайно, якщо священик збирається на місійне служіння в одруженому, Церква хоче, щоби була належним чином підготовлена і дружина. Не все так є, як молодими людям хочеться. Деколи потрібно чимсь жертвувати – чи то працею, чи місцем проживання, чи власним комфортом.  Тому важливо, щоби дружина священика могла побачити і зрозуміти це служіння, відчути, чи є вона готова, щоби відмовитися від чогось свого, а служити людям, Богові. Тому, якщо дівчата добре підготовлені - це є велика допомога і велика підтримка. Адже ми всі вийшли з домашньої церкви – ми всі вийшли з сім’ї, де не нас навчили християнських звичаїв, де ми пізнали Господа, відкрили наше дитяче серце любові до Бога.

Дуже багато одружених священиків їдуть на місії служити українцям разом зі своїми дружинами, які допомагають при храмі, проводять катехизацію для дітей. Разом з тими дітьми зростають їхні діти. Робиться така християнська добра родина.

Ви вийшли з підпілля, свячення приймали вдома. Тоді перед УГКЦ було багато викликів, але вони змінюються. Які зараз, на вашу думку, постають виклики перед нашою Церквою і перед священиками зокрема на місійних теренах?

Звичайно, виклики змінюються. Був час підпілля – були одні виклики. Але знаєте, Церква тоді також була місійною, у свій спосіб. Дуже багато наших людей були ув’язнені, але були ув’язнені і наші священики. Вони там працювали на місіях. Як могли. Нам розповідають, що там служилися Літургії, посвячували, як могли, хліб, колядували разом на свята. Там був присутній священик і його місія була - щоб не пропав християнин. Або дуже багато наших людей було вивезено на Сибір, у Караганду і разом з ними були священики. І по сьогодні наші священики там також є і служать.
У часах виходу Церкви з підпілля була місія віднайти своїх вірних, привернути їх. На початках у тій посткомуністичній державі ми навіть у себе вдома мусили бути місіонерами і проповідувати Господа: “Народе, вернися до Бога”.

Сьогодні постають інші виклики. Перший - ми маємо нові покоління, які покидають рідний край, шукають заробітку, щоби утримати свої сім’ї. Економічні причини їх змушують їхати. Другий виклик - молоді люди їдуть на навчання за кордон, адже сьогодні кордони відкриті. І Церква має бути зі своєю молоддю, щоби їм прислужитися і щоби вони були в церкві. Третій – маємо на Сході стан війни, яку називаємо АТО. Тож потрібно капеланів, щоби туди йшли служити, а також потрібно допомогти тим людям, які мусили покинути рідний дім. Звідти виїхали тисячі сімей і Церква має першою відкрити двері для допомоги таким людям.

Кажемо, що місійність – це маємо десь поїхати служити, але частинку місійності ми маємо у кожній парафії, єпархії і в цілій нашій Церкві. Навіть згадати ту збірку, яку ми збираємо на місійність - згідно з розпорядженням Блаженнішого і за його пропозицією частину коштів потрібно залишати в парафіях і розвивати свою власну місійність, а вже іншу частину віддавати на потреби глобальної Церкви на місійних теренах.

Ви згадали про війну на Сході, розкажіть, як змінилася ситуація на Франківщині з початком російської військової агресії. Чи є у вас переселенці? Як Церква допомагає їм?

Наша Церква завжди була відкритою. І ми на Франківщині стараємося бути відкритими. Франківськ - спокійне привабливе містечко: відкрите, щире, гарне. Тут живуть прекрасні люди. Тож як Церква ми хочемо допомагати тим, хто приїхав з різних причин і хто потребує допомоги. Звичайно на передовій у нас стоїть “Карітас”, про який всі знають. У них всі переселенці є на обліку, починаючи з першої допомоги продуктами і господарчими речами. При кафедральному соборі є один священик для тих людей. Вони молодці, що не розгубилися, а зробили для себе товариство: збираються разом, наші священики з ними зустрічаються, (мають таке благословення на душпастирське служіння, щоби опікуватися тими людьми), збирають разом на молитві, щоби вони могли легше увійти у нове суспільство. Ці люди більш чуйні, стривожені тим, що сталося.
Ми допомагаємо всім, незалежно від віросповідання. Ніхто не робить жодної різниці.

Другий виклик - ми звертаємо увагу на родини, в яких є учасники АТО. Наприклад, в якийсь родині хлопця забрали до війська. Це обов’язок перед державою. І його служіння проходить на Сході. Уявляєте, як батьки переживають. Ми зробили розпорядження по цілій архієпархії, щоби на кожній парафії ім’я кожного хлопця, хто служить у війську, було записане і щоби кожної неділі і на кожне свято окремо молитися за цих українських воїнів. І ціла громада молиться за воїнів АТО і знає своїх захисників.

Нещодавно вся Україна прощалася з Блаженнішим Любомиром. Власне він створив Пасторально-міграційний відділ і завжди наголошував на важливості розвитку місійності Церкви. Ким він був для вас особисто, які спогади по собі залишив?

Коли Блаженнішого Любомира не стало, ми відчули, що ми всі осиротіли. Що не стало такого доброго-доброго духовного батька. Здавалося, що він не нав’язував себе всім нам, ніби був осторонь, але ми всі відчували себе за його плечима. Ми йому вдячні за його направду великий розум, за його велику любов до українського народу всіх конфесій. Він добрий приклад того, як можна пошанувати кожну людину. І за ту його шану йому так добре відповіли всі мешканці України різних віросповідань. В окремий спосіб це зробили журналісти, бо через них довідалася Україна і весь світ про Блаженнішого, його відхід і його особистість.

Сьогодні ми роздумуємо над тим, як багато ми мусимо навчитися в нього.

Складне було життя Блаженнішого, складне його служіння. Десь доторкнувся він до всіх тих болів і беріг їх у своєму серці… Він всім бажав добра.
Велика праця зроблена Блаженнішим Любомиром для нашої Церкви і з кожним роком ми будемо все більше і глибше її розуміти.

Інфоцентр ПМВ

Фото прес-служби Івано-Франківської архієпархії

Авторизуйтесь, щоб мати можливість залишати коментарі

Ми на Facebook

Відео

 

Поставити питання

Ваш Email
Імя:
Запитання: