Середа, 12 грудня 2018

Владика Борис Ґудзяк: Зміни не прийдуть автоматично з молодим поколінням. З молоддю треба працювати

Опубліковано в Публікації Понеділок, 05 листопада 2018 10:15

На II Форум мігрантів УГКЦ Центральної та Західної Європи, який ПМВ цього року проводив у Римі, завітав і єпископ Паризької єпархії УГКЦ владика Борис Ґудзяк. Тема молоді для владики особливо близька – адже саме він є «батьком» Українського Католицького Університету і нині його почесним Президентом. Як Церкві працювати з молоддю у XXI сторіччі, чи можуть українці наблизити мир, соціальні мережі – це добро чи зло? На ці та інші питання владика Борис відповів в інтерв’ю ПМВ.

Цього року Папський Синод присвячений молоді, як власне і наш Форум мігрантів УГКЦ. Чому саме сьогодні Церква приділяє таку значну увагу молоді?

Молоді люди найбільше відкриті на зміни, на віяння Святого Духа. А тому не лише для Церкви, а й для всього людства надзвичайно важливо допомогти тим, які ще формуються, зростати так, щоб жити щасливо, щоб бути життєдайними. Церква - це не партія, яка намагається зібрати максимальне число членів. Церква  - це Боголюдська дійсність і покликана бути Божим Царством тут, на землі. У нашому світі ми бачимо людей, що живуть у страху, біді, відчуженні, що не можуть себе реалізувати, творити, працювати, часто в сім’ях немає порозуміння, в Україні та інших країнах тривають війни. Такі виклики стоять перед молодими людьми XXI століття в Україні, українцями в еміграції, і загалом перед усім світом.

Ми, як послідовники Христа, добре розуміємо, що слід працювати на різних фронтах, з різними категоріями людей, але особлива потреба сьогодні - працювати з молоддю. Адже, якщо колись цінності, життєвий досвід передавалися молодим людям від старших, то сьогодні ця традиція відсутня. Наприклад, колись молоді люди вчилися бути батьками, беручи приклад зі своїх батьків. Сьогодні ж родини настільки покалічені, що молоді люди не знають і бояться закладати свої сім’ї, народжувати і виховувати дітей.

Ви маєте колосальний досвід праці з молоддю. Чого вартує тільки ваше дітище УКУ. Як Ви свій досвід застосовуєте сьогодні у Паризькій єпархії?

Український Католицький Університет у Львові – це один феномен, а життя в Парижі – цілком інше. Спільні знаменники – це Євангеліє, це спосіб дії нашого Господа.

УКУ побудований на слуханні, спілкуванні, служінні, свідченні,  і за орієнтири має мучеників і маргіналізованих.

Мученики найближче наслідували Господа, віддаючи своє життя за правду і принципи. Такими були Апостоли, такими були християни в перших століттях. Такими були наші батьки і матері у вірі в XX столітті. Наприклад, Патріарх Йосиф, який заснував Український католицький університет у Римі, де ми зараз з вами сидимо, і де я мав нагоду разом з ним жити і вчитися 35 років тому. Вони прийняли найбільший виклик XX століття – тоталітаризм, що намагався витягнути з людини стержень, яким для європейської культури було християнство, і потім створити нову радянську людину. Наслідки такого експерименту трагічні: десятки мільйонів жертв і транспоколіннєві духовні і душевні травми, які ще довго будуть даватися взнаки.

Маргіналізовані - це ті, до яких йшов Ісус Христос – хворі, убогі, скалічені, усунуті з суспільства. Але вони не є в першій мірі «бідненькі», що потребують нашої соціальної подачки. Ми потребуємо їх. Їхня Богом дана гідність не гірша чи нижча за нашу. З досвіду УКУ ми побачили, наприклад, що розумово неповносправні люди здатні в особливий спосіб навчати автентичних людських стосунків. Чому? Як?

Вони не носять масок, не будуть навколо себе мурів. Наші друзі з особливими потребами мають особливий дар: часто вони не «грають роль», не стають в позу; вони пряміші, менш штучні. Вони просто своїм буттям питають: а ти зможеш любити мене? Ти можеш зі мною спілкуватися? Це найважливіше педагогічне питання. Ісусове питання, Ісусова методологія.

Ісус був мучеником. Він віддав своє життя за любов до Бога і ближнього. І через спілкування і слухання Він завжди йшов до маргінесу, до краю. Аж поки сам не був радикально, вповні маргіналізаваний.

Якщо залишатися чесними перед собою, то мусимо визнати, що в житті не маємо сили чи влади змінити багато, але можемо бути солідарними, взаємно одне одного підтримувати. У Парижі ми так і намагаємося робити – просто бути разом. Очевидно у нас є проекти, стратегічні плани, але найважливіше завдання  - вміти бути  справді разом.

Сьогодні молодь потребує, щоби хтось був поруч. Стільки дітей сьогодні виростають невислуханими. Батьки не мають часу, вони зайняті чимсь іншим. Батьки дивляться в телефон, а діти їх наслідують. Може і діти першими застрягають у віртуальному світі та не спілкуються з батьками. Спілкування є найважливішим: проста розмова, а потім спілкування літургійне, спільна молитва.

У Франції ми лише на початках.

Розкажіть, з чого Ви починали?

Наша спільнота у п’яти країнах - Франції, країнах Бенілюксу і Швейцарії - мала 9 священиків і 15 парафій або місій. Оперативний бюджет для центральних структур єпархії складав 35 тисяч євро. Щоб розуміти масштаби, стільки за рік заробляє таксист у Парижі. А бюджет мав би забезпечити утримання єпископа, всього штату і пасторальної діяльності у п’яти країнах.

У Нідерландах і Люксембурзі не було жодної діяльності. У Швейцарії служили регулярно дві недільні Літургії на рік. Частково розвинена душпастирська активність велася у Бельгії і Франції. Однак не було організованого єпархіального молодіжного руху, не було жодних видань, єпархіальної веб-сторінки. Мій попередник важко хворів і останніх 12 років свого служіння, наприклад, не зміг приїхати до Швейцарії.

Одним з першим завдань було змінити корпоративну культуру, атмосферу, ставлення, створити нагоди для спілкування на різному рівні: між священиками і єпископом, між єпископом і вірними; між священиками і парафіями у Франції і в інших країнах. На ці комунікації йде багато зусиль, але вони того варті.

Неможливо було навіть мріяти про розвиток єпархії без збільшення числа священиків. Ми вже маємо 24 священики, більшість з яких пройшли школу спілкування з єпископом. Чимало  жили 2 роки в єпархіальному домі разом зі своїми дружинами і дітьми. Майже кожного місяця в монастирі у Франції, Бельгії, чи Швейцарії ми проводимо зустрічі зі священиками з усіх країн єпархії. Спільно молимося, ділимося своїми радощами і бідами та думаємо, як рухатися вперед.

На початку мого служіння в єпархії на моє прохання Блаженніший Святослав благословив провести всеохопний аудит єпархії. Протягом двох років владика Кен Новаківський та інші аудитори оцінювали душпастирське життя єпархії, канонічний і цивільно-юридичний стан, наші будинки і фінанси. Аудитори провели колосальну роботу.

На підставі аудиту був виготовлений 40-сторінковий документ: «діагноз» і «лікування».

Ми отримали повну картину єпархії, яка в’янула і завмирала. Передусім через те, що стара еміграція асимілювалася. Люди, які приїхали у 50-х, 60-х, 70-х помирали, багато хто виїхав, бо українцям не давали у Франції і Бельгії розвитку, на відміну від США, Канади чи Австралії. Навіть діти емігрантів, які поселилися в цих країнах, потім часто виїжджали. У середині 90-х років в Парижі в катедрі недільну Літургію відвідували 40 людей, а в інших громадах – кількість парафіян впала до 5-10 осіб. Ми почали ставити собі питання: чому єпархія не змогла втримати молоді покоління? Це питання до всіх наших єпархій – чому молодь від нас відходить?

Після проведення аудиту була запропонована певна стратегія. І ми її поступово втілюємо. Наприклад, один з її пунктів - щороку 5 нових священиків. І ось за три роки в нас вже 15 нових священиків.

І як ви відшукували вірних в тих країнах? Священика ж на порожнє місце не запросиш…

Наповнення наших церков відбулося раніше. Потік емігрантів з України почався з кінця 90-х, і на сьогодні більше трьох мільйонів українців мешкають в ЄС. Невідомо скільки в Франції, адже статистики точної немає, тим більше, що багато з них перебувають нелегально. Ми можемо констатувати, що сьогодні майже у кожному великому місті Європи є наші люди. В час Майдану українці почали більше гуртувалися, мобілізувалися і дехто звертався листом з проханням надати їм священика. Так створилися громади в Гаазі і Утрехті в Нідерландах. Тепер утворилися ще дві нові і сподіваємося, що буде п’ята і шоста у тих місцевостях, де ніколи раніше не було структур нашої Церкви.

Коли я приїхав, було 20 громад, тепер - 42. Деякі священики обслуговують по дві-три і навіть чотири громади. У Парижі, де спочатку був лише один священик, потім два, зараз - шість. Була одна спільнота в катедрі, тепер ще дві є. Придбана церква у містечку Санліс, де колись жила Анна Ярославна, і там заснована парафія. Відкрита місія у містечку Венсен під Парижем. Ще мріємо і плануємо заснувати громаду на заході Парижа.

Люди є. Вони потребують і бажають душпастирської опіки. Тож, щоб краще зрозуміти наших людей, почути їх біль, вникнути в їх прагнення, щоб якнайкраще по-християнськи супроводжувати наших вірних, ми замовили соціологічне опитування. Його проводили у Парижі 11 соціологів з кафедри УКУ у січні-лютому цього року, і у серпні з’явилися результати дослідження, які ми презентуємо у різних місцях і містах, щоб привернути увагу до феномену еміграції.

Виявилось, 52% українських емігрантів в Парижі мають вищу освіту. Це люди, в яких українська держава вклала колосальний ресурс – навчання у школах, університетах. І тоді, коли вони могли стати рушієм країни - працюючи, заробляючи, сплачуючи податки - вони виїжджають. Країна в них інвестувала, а вони їдуть. З одного боку це катастрофа для країни. Очевидно, що багато коштів повертаються в Україну, адже вони допомагають своїм родинам. Але як показує соціологічне опитування, після трьох років заробітчани поступово стають емігрантами і все частіше планують лишитися. Феномен цієї хвилі еміграції – швидка асиміляція. Діти рідко добре знають українську мову, більше переходять на місцеві мови. А батьки навпаки ще не знають добре місцевої мови. Між батьками і дітьми відбувається культурне відчуження. Але наперед все важко визначити. Може емігранти представлятимуть Україну там, де вона була завжди незнаною?

І наша Церква, і Україна, українська громада їх втрачає. Це мільйони людей. Не будемо вдаватися в моралізаторство, кожна людина має свої причини, чому вирішує їхати чи залишитися. Питання в іншому: що робити, як можна їх втримати, як можна їм помогти? Їх треба зрозуміти, до них треба прислухатися. Тому ми замовили таке опитування. Наша Церква зробила щось подібне вперше і раніше, ніж держава. Радіємо, що опитування отримало зацікавлення від державних структур та громадських організацій.

Мільйони українців перебувають поза межами України. Яка політика нашої держави, нашої уряду щодо українців, які є закордоном? Вона формується, потребує нашої спільної праці. Сподіваємося, що наше дослідження допоможе рухатися в напрямку її створення.

Владико, а розкажіть про географію вашого душпастирства. Де найбільше розвинуто і де найбільші перспектив, де існує потреба у священиках?

У різних точках у нас немає багато регулярних парафіян. Якщо взяти неділю і богослужіння у всіх країнах - це 1500-2000 осіб. На Великдень це число збільшується вп’ятеро. Найбільшою парафією є катедра в Парижі. Друге найбільше за кількістю вірних місто - це Антверпен. Далі Брюссель, Утрехт, Гаага і Ліон. І багато маленьких парафій, де на богослужінні може бути 10-30 людей. Такі громади не в стані утримати священика. Знаю про таку практику серед православних священиків в цих країнах, що вони ще десь працюють протягом тижня. Але тоді виходить, що у неділю Літургія для священика є наче хобі. Правдиве душпастирство потребує систематичної щоденної праці. Ми стараємося, щоб нашим священикам не доводилося додатково працювати на світських роботах. Очевидно, дуже складно утримати священика з родиною у Франції. У Бельгії священики мають державну зарплату. Це трохи полегшує душпастирювання. Однак, наші фінанси це ходіння по канату. Ми намагаємося рости, відповідати на крик душі людей, які хочуть душпастиря, але не можуть його утримати.

Однак і громада має ангажуватися достатньою, проте люди мають до цього дозріти.

Наш ріст буде залежати від того, наскільки віра є важлива для наших вірних. Чи Христос є моя Альфа і Омега чи чарівна атрибутика моє традиційної національної культури.

Ви народилися у США, тривалий час навчалися у Римі, згодом мешкали у Львові. Зараз ви в Парижі. Де Ваш дім?

Я єпископ-грішник. Папа казав не бути єпископом летовища. А я маю 90-100 рейсів на рік, не враховуючи переїздів потягами і автівками. В Парижі в нашому єпархіальному домі буваю десь тиждень на місяць.

Мій дім там, де є спілкування з людьми. Мій дім не географічний. Він спільнотний.

У цьому будинку (УКУ в Римі – ред.) я прожив три роки. Коли сюди приїжджаю, є різні ностальгійні пережиття… Від того часу минуло 35 років .

Добре я чуюся там, де можна бути у спільноті, у сопричасті, де можна спільно помолитися, ламати хліб, підняти келих вина, де є благовоління між людьми.

Ви три роки жили у цьому домі поруч з Патріархом Йосифом. Як він на Вас вплинув і які спогади про нього виринають, коли Ви сюди приїжджаєте?

Найперше - це свідчення Ісповідника віри. Він перебував у Сибірі у сталінських таборах 18 років, думав, що там загине, і сталося чудо. Роль Папи Івана XXIII у вирішенні Кубинської кризи була настільки значна, що Хрущов хотів йому подякувати. Святіший Отець попросив випустити митрополита Сліпого. Хрущов поцікавився: А він ще живе? Бо ж Хрущов нищив нашу Церкву у 1945-1946 роках і сам відповідав за арешт і засудження Митрополита Йосифа Сліпого. Митрополита випустили. Йому був 71 рік.

Для більшості людей це час пенсії, відпочинку, тим більше після таких поневірянь і каліцтва (у Патріарха були відморожені ноги). А він починає нове життя.

Приїхавши сюди до Рима, через вісім місяців проголосив створення Українського Католицького Університету. Об’їхав увесь світ, їздив до різних громад. І я мав нагоду семирічним хлопцем вітати його в Сиракузах у США в 1968 році.

Я в ньому бачив людину, яка стояла на універсальних цінностях і в нашій Церкві, і в нашому народі, і засвідчила про те, що не лише є українське і світське, а й католицьке і вселенське.

Друге, що мені запам’яталося – молитва і духовне життя, яке він плекав у пітьмі радянських поневірянь.

І третє - наука. Патріарх розумів необхідність науки для людського розвитку і він її плекав.

Він слухав людей, йому все було цікаво. Він був життєдайним і молодим до глибокої старості. І це мене захоплювало.

Коли я приїхав до Рима, Блаженнішому було вже близько 90 років. Наше спілкування було переважно безсловесним: коли він виходив сюди на подвір’я і сідав погрітися на сонці, я просто тихо стояв біля нього. Так було мало не щодня. І йому було приємно, що хтось є біля нього.

Ви згадали про роль влади у звільненні Патріарха Йосифа. Сьогодні вкрай важливе питання вибору влади в Україні. Ви - людина, до якої багато українців прислухаються, що би Ви порадили людям, які не довіряють нікому? Як не помилитися з вибором?

Зараз треба духовно готуватися до виборів. Церква пропонує молитися. І я би заохочував кожного вірного готувати себе і цілу країну до виборів молитвою. Молитися за те, щоб бути вільним, щоб не піддатися маніпуляціям.

Важливо брати участь у виборах, брати відповідальність. Хоча кандидатів ми ще остаточно не знаємо, треба розуміти, що ідеального кандидата не буде, але потрібно голосувати за найкращого. Треба розуміти, що наші вибрані лідери не можуть залишатися наодинці з даною їм владою, їх треба контролювати, перевіряти. І кожному з нас треба на своєму місці робити те, що ми можемо. Кожна людина може і повинна подумати: а що я можу в житті? Визначити для себе і це робити.

Дозвольте поділитися особистим прикладом. З іншого контексту, але він може бути корисним. Моя Мама, яка упокоїлася цього року, останні роки поступово тратила повноту життя. Пам’ять про минуле пропадала, майбутнього не було, рухатися майже не могла… Але вона жила до меж своїх можливостей. Вона не зневірялася. Робила те, що могла. І жила в мирі, спокої і радості. Нам треба шукати спокою, який показала мені Мама. Бо людина завжди обмежена, завжди має проблеми. Виклик для кожного з нас – жити серед проблем і обмежень. Дуже багато заможних людей нещасливі, незважаючи на їхні багатства, палаци, рахунки, літаки. Мама ж доводила, що людина, життя якої видимо гасне, до кінця може залишатися людиною миру і легкої радості. Я бажаю всім перед виборами пошуку миру і тієї радості.

А політикам, що би Ви порадили?

Блаженніший Любомир бажав олігархам часто ходити на похорон. Ми всі станемо перед Господом на суд.

Від себе додам, що треба людей любити, тим більше треба за людей приносити жертву.

Я бажаю всім нашим політикам, щоб ніхто з них не збагатився на посадах, а щоб вони хоч трохи збідніли – кожен з них. Якщо ми будемо бідніти, збагачуючи ближніх, ми будемо мати щасливу країну.

Ви стали лауреатом цьогорічної премії імені Василя Стуса. Ви перший представник духовенства, кого відзначили цією премією. Ким для вас був Стус і що для Вас означає ця відзнака?

Це сталося цілком несподівано, бо зазвичай цю премію отримують художники, музиканти, письменники. Однак - це велика честь. Василь Стус належав до тих постатей, на яких нас виховували. У нашій пластовій домівці були портрети дисидентів 60-х і 70-х років. Серед них був Василь Стус. Коли мені було 11-12 років, ми у січні проводили голодівку з нагоди річниці масових арештів 1972 року. Це був день солідарності з дисидентами. Ми голодували, і гроші, які не витратили на харчі, використовували на листівки і марки, щоби писати до дисидентів, до таборів, до Брежнєва, Косигіна, протестуючи проти ув’язнення незаконно засуджених. Тож Стус був перед моїми очима від раннього дитинства як герой, як тонкий творець-поет, як мученик. Його премія і асоціація мене з ним - це велика честь, хоча я не є ні поетом, ні мучеником.

Не можу оминути питання війни на Сході. На своїй сторінці у Facebook Ви часто розміщуєте інформацію на цю тему, зокрема про загиблих Героїв. Це вам болить як пастирю, як людині, як патріоту?

І як пастиреві, і як людині, і як патріоту. Я думаю про цих жінок, дітей, матерів… На місці цього солдата міг би бути я чи хтось з моїх близьких, знайомих, студентів, вірних. Зрештою таким і був Василь Сліпак, оперний співак з Парижа, який загинув більше року тому на сході. Ми познайомилися у 1992 році, коли йому було ще 17 років, і він вчився у музичному училищі… Це дуже болісно …

Кожне життя - це таїнство. І коли насилля нищить людське життя - це велика трагедія. Але є інший бік смерті в бою – принесення себе у жертву, віддавання свого життя за когось. І саме так намагаюся сприймати смерті чоловіків і жінок, що гинуть на Донбасі. З одного боку їх вбивають, а з іншого – вони віддають своє життя за ближнього. За нас. І це найвищий акт любові, який може здійснити людина. Саме це і є мучеництвом.

Ми в Парижі перебуваємо глибокому тилу, але це не означає, що війна далеко. Ми намагаємося говорити до не українців про війну в Україні, про агресію Росії, роз’яснювати цей феномен, порушувати цю тему, коли світ мовчить. Це наше головне завдання. І, звісно, молитися - за мир і справедливість, за навернення напасників, за навернення нашої влади і народу.

Ви думаєте українці можуть наблизити такий омріяний мир?

Без сумніву. Чесним життям на своєму місці ми можемо багато чого змінити. Це виглядає для багатьох утопічно. Але якщо ми будемо внутрішньо сильні, ніщо не зможе Україну подолати. Найбільша неміч - це взаємна недовіра, яка проявляється зокрема у корупції. Очевидно, всі її критикують, але майже всі в ній задіяні. Дехто з неволі, а дехто свідомо і вільно. І сьогодні, на жаль, є багато студентів, які платять хабарі, тому що не хочуть вчитися.

Треба працювати з молоддю. Зміни не прийдуть автоматично з молодим поколінням. Молоде покоління може також зіпсутися. Ми бачили, як молодь нас вивела на Майдан, але ніхто не говорить про молодь, яка не була на Майдані. Ми маємо молодих героїв Небесної сотні, які віддали життя, і молодь, яка, коли однолітки гинули від куль, продовжувала життя за старими порядками в університетах.

Я вже не говорю про старших - їх складніше змінити, хоча і на них варто звертати увагу. Нам треба не згіршувати молодь і надавати їй відвагу бути свідками. Стільки стало в авангард моральних і соціальних змін – і це для мене є великим позитивом. Ми повинні розуміти, що великі зміни і революції часто робить мала горстка осіб. Зміну зла на добро, євангелізацію імперії зробила невеличка групка апостолів. Спочатку їх Добра Новина поширювалася повільно, а потім так швидко, що вона змінила цілу імперію, цілу людську історію. З такою вірою ми покликані жити.

І наостанок актуальне для молоді питання про соцмережі. Скільки вони існують, стільки точиться дискусія: це добро чи зло. Яка Ваша думка?

Це інструмент. Це як чарка вина: її можна випити, вона веселить серце чоловіка, як каже 103 псалом. Однак, не можна надуживати.

Я пропоную кожному перевірити: чи для вас соціальні мережі є інструментом чи вони вами маніпулюють? Чи ви вільні користувачі чи невільні споживачі? Один зі способів - в час постів відмовитися від соціальних мереж і перевірити себе.

І ще одна порада - не беріть телефонів на зустрічі. Дивіться людям в очі, а не в екрани. Людські очі чарівніші і більше розкажуть, аніж Google.

Розмовляла Анна Ященко

Авторизуйтесь, щоб мати можливість залишати коментарі

Ми на Facebook

Відео

 

Поставити питання

Ваш Email
Імя:
Запитання: