Четвер, 28 березня 2024

Владика Діонісій Ляхович: Я відчуваю себе єпископом-місіонером

Опубліковано в Публікації Середа, 21 жовтня 2015 13:45

Апостольський Візитатор для українців греко-католиків Італії та Іспанії, владика Діонісій Ляхович розповів про життя українців в Бразилії, особливості душпастирства і перспективи розвитку УГКЦ в Італії і Іспанії, а також про позицію місцевого духовенства щодо військової агресії Росії проти України.

Владико, Ви народилися і виросли в Бразилії. Що Вас спіткало повернутися до України?

Вже мої діди були народжені в Бразилії. Вони були дітьми першої української міграції, яка наприкінці XIX століття їхала до Бразилії. Я знав українську мову вдома, навчився португальської у місцевій школі, потім вступив до семінарії до отців Василіян. Був священиком в отців Василіян, навчався у Римі, був ректором семінарії, професором різних інститутів філософії і теології. Коли Україна почала боротися за незалежність, ще перед референдумом, отці Василіяни направили мене сюди, щоби я допоміг Василіянському чину відродитися, зокрема організувати інститут філософії та теології для наших студентів Василіян.

Я навіть ніколи не міг собі уявити, що буду на Україні, так далеко. Тут вже Бог провадив, що мене послали на таку місію. Тому я відчуваю себе місіонером, єпископом-місіонером.

З чим Ви зіткнулися в Україні? Які перші враження у Вас склалися про вашу історичну Батьківщину?

Перше, що мене дуже вразило – я приїхав до Крехова, де був занедбаний монастир, майже в руїнах, розбите скло на куполі, сніг падав на пристіл, у чаші замерзало вино…

У магазинах нічого не було – лише якісь сухарики, квашені огірки. Все.

Щодо духовної частини життя. Коли я тільки приїхав до монастиря, це був відпуст. Мене просили сповідати людей. Я сповідав і ледве тримався, щоби не заплакати. У Бразилії сповідалися по-іншому – просто оповідали свої історії. А тут люди плакали і мене змушували плакати.
Ми почали працювати у Крехові. Організовували різні конференції. Через три місяці переїхали до Жовкви, там ми мали маленький інститут з теології і філософії для студентів Василіян. Між тими студентами був і владика Дмитро Григорак. Я був його першим професором. До речі, з семінаристів, які у нас вчилися, ніхто не залишив чин, всі є священиками по сьогодні.

Розкажіть про діяльність УГКЦ в Бразилії? Як і чим там живуть сьогодні українці?

У Бразилії проживає чи не найбільша українська діаспора. Там по сьогодні служать Службу Божу українською і говорять українською проповіді.
В селі, з якого я походжу, дуже гарно співають. Ціла Церква. Я не бачу дуже великої різниці між тим місцем, де я народився, і Україною.
Проповіді вже мушу говорити двома мовами. Але Церква в Бразилії дуже добре зорганізована, має дуже багато мирянських діячів, катехиток, проводимо різні курси.

Найбільше українців у Бразилії проживає у штатах Парана і Санта-Катерина. У Штаті Парана є місто Прудентополіс з населенням близько 70 тис осіб, і більше половини мешканців - це українці. Там досі можна почути українську на вулицях. І якщо ви запитаєте у місцевих щось українською – вас скоріш за все зрозуміють.

Там була одна парафія, яка мала 50 церков. Там є монастирі Василіян, монастирі і школи сестер Служебниць, монастир катехиток. Це найбільше скупчення українців у Бразилії.

Друге велике скупчення українців в Парані це Куритиба. Може там навіть мешкає більше українців, ніж у Прудентополісі, але вони більш розпорошені по місту. У місті 14 церков УГКЦ.

Я походжу зі штату Санта-Катерина, де осередком для українців колись був монастир отців-Василіян, де був студійний дім, філософія теологія. Але цей монастир згорів. Водночас монастир поставили знову, дуже подібний до Гошева. Там також є майже Марійський центр, є Хресна дорога і тисячі людей приїжджають на прощу. То є українська Зарваниця в Бразилії. Це Ірасема.

Бразилія - це дуже далека країна. Вона не має високого рівня життя і зарплат. Тому дуже мало є нової еміграції до Бразилії. Навіть після Другої Світової війни еміграції українців до Бразилії майже не було. А ті, хто приїхав, згодом виїхали в Америку і Канаду.

Ви опікуєтесь українцями в Італії і Іспанії. Чи відрізняються вони від українців в Бразилії?

Українці, що зараз мешкають в Італії і Іспанії, - це українці з України. Вони дуже відрізняються від українців у Бразилії.

Українці в Бразилії мають дуже сентиментальну єдність з Україною. Ця відстань… Бразилія не мала жодних зв’язків з Україною за часів Радянського Союзу. Але ми плекали нашу культуру і духовність. Навіть інститут катехиток був заснований для того, щоби плекати українську культуру: вишиванки, писанки, танці, мова. І це все зберіглося. Сьогоднішня еміграція не має такого тісного зв’язку з Україною. І культура вже різниться. Українці вміли інкультуризуватися у культуру бразильську, не втрачаючи своєї, не асимілюючись. Перше, ніж будувати свою хату, українці, коли прийшли до Бразилії, будували церкву і школу. І тому вони зберегли українськість.

Перші мігранти просили вислати їм монахів і священиків. І ще наприкінці XIX століття приїхали Василіяни і створили 3 монастирі. На сьогодні Василіяни мають14 монастирів, а з жіночих згромаджень є понад 50 монастирів у Бразилії, багато шкіл. Дуже розвинулася духовна і культурна діяльність українців в Бразилії, адже там не було великих конфліктів ні військових, ні церковних, ні політичних, ніхто не ділився на “бандерівців” чи “мельниківців”.

Українці у Бразилії – хто вони за соціальним і професійним статусом?

На самих початках українців відправляли в найгірші місцевості – ліси. Вони мусили рубати і палити ліс та сіяти на тому місці кукурудзу, жито, пшеницю. Спочатку виживали. Їх врятувало від голоду те, що Бразилія дуже багата на дичину і різні фрукти. У Бразилії ростуть такі дуже високі сосни – по 50 м заввишки. І вони мають їстівні і дуже смачні та поживні плоди, подібні до каштанів - Pinyon pine. З цих плодів українці робили муку і пекли хліб. Переважно завдяки їм українці себе врятували, коли було дуже важко на початках. І коли тепер я їду з Бразилії, я завжди везу з собою ці піньйони, це така потіха і спомин про Батьківщину.

Тепер українці вийшли з тієї біди. Ми зберегли культуру, мову, хоча спочатку не мали можливості розвиватися. Водночас українці дуже здібні. Найкращий нейрохірург у Бразилії був українець. Він вже на пенсії. Тепер найкращий дерматолог теж українець.

Я народився у глухому селі на околиці, де далі вже немає дороги – тільки ліси. Ми працювали на полі. Сьогодні мій племінник, який досі там мешкає, орієнтується на біржі з Чикаго, маючи Інтернет. Все змінилося. Кожна родина має великі будинки, машини і все, що потрібно для повноцінного життя.
Прийшла тютюнова техніка з Америки, люди навчилися садити тютюн. У Парані є великі тютюнові плантації.

До мого села навіть раз приїхала делегація з Києва. Їм кажуть: “Тут багато українців”. Ці делегати подивились наш край, гори, ліси і кажуть: “Тут, як Карпати”. А в Бразилії “карапати” то є кліщі. І наші бразилійці відповідають: “Так-так, тут багато карапатів”.

Ви викладали як в теологічних, так і в світських університетах. На Вашу думку, рівень освіти впливає на рівень духовності?

Я в Україні між монахами вперше зустрів позицію проти науки. Мовляв, не треба вчитися, треба тільки молитися. Я переконаний, що наука повинна йти разом з духовністю. Я фахівець по атеїзму. Я вчив атеїзм. Хотів подолати свої сумніви. Вступив до Григоріанського університету у Римі на філософський факультет, спеціалізація: “Проблема Бога. Атеїзм”. Мені це дуже допомогло очистити свою духовність. Щоби вона була не забобонна, а Євангельська.
Я завжди говорив студентам: ми повинні відповісти на закиди атеїстів чесно і всечесно. Критика атеїзму - це критика проти Бога, але фальшивого бога. Це критика ідолів.

Наука про атеїзм допомогла мені очистити і поглибити свою віру.

Тому я не бачу протиріччя між наукою і духовністю. Між наукою і духовністю має бути співпричастя.

Якось мене у 1994 році запросили на семінар до Києво-Могилянської академії. Я провів зі студентами семінар, а потім мене запросили до Академії наук. Я думав, що там також буде якась лекція. Прийшов, а там сидять колишні теоретики комунізму з Інституту філософії НАН. Мене представили, що я з Бразилії. Вони запитують, що ви можете нам розповісти? Я запропонував дві теми, зокрема, роль атеїзму в очищенні християнства. Назвав їм всі види атеїзму, про які вони навіть не знали, і пояснив, що атеїзм має також позитивну функцію очистити християнську духовність. Вони були здивовані. Казали, ми запрошували професорів з Америки, вони відразу брали Біблію, а ви без нічого прийшли нас вчити. І знаєте, всі вони стали моїми приятелями. Дуже часто запрошували мене до Києва в гості.

Перший підручник, який я видав, - це була “Інтродукція до метафізики”.

Щодо ситуації в Іспанії і Італії, наскільки вона сприятлива для розвитку УГКЦ? І яка у вас співпраця з Католицькою церквою?

Буває по-різному. Є єпископи дуже добрі і дуже сприятливі і в Італії, і в Іспанії. Водночас маємо в Італії кілька одружених священиків, які досі не мають стипендії, серед них один, який має 6 малих діточок.

Або нещодавно я був у місті Ґісона. Там 50 років існує великий кооператив, в якому працює приблизно 1000 українців. Їх не торкнулася криза. І тамтешній єпископ дуже добрий, він дуже позитивно до нас ставиться.

Є такі, з ким треба домовлятись. Також є і опозиція – як в Іспанії, так і в Італії.

Чому?

Перша причина – екуменічна. Наприклад, в Мілані проживає дуже багато українців – до 20 тисяч осіб. Там місцеве духовенство інколи проросійське. І єпископи, і священики до нас, греко-католиків, ставляться досить обережно. Православним Російської Церкви дають, а нам – одну з почерговим служінням.
Є міста, де ми не маємо доступу до храмів. На півночі Іспанії є таке місто Овієдо. Там мешкає мало православних, але православного священика єпископ приймає, а греко-католицьких не хоче. Хоча наші люди збирали підписи, але досі нічого не добилися.

Тож іноді мусимо боротися, щоби надати душпастирську опіку нашим людям.

Але водночас є великий прогрес. Наша Церква розвивається, громади збільшуються, кількість учасників богослужінь не зменшується, є великий поступ. Я це знаю, оскільки був від самих початків, коли почалася еміграція українців в Італію в 90-х роках.

Я свою працю дуже люблю, бо це є праця місіонерська, подібно до Апостола Павла – засновувати спільноти, підтримувати їх, писати до них. Моя головна мета - насамперед створити священничу родину, священниче сопричастя, щоби священики любили один одного, щоби єпископ для них був і батьком, і братом, і другом. Щоби вони не боялися єпископа і єпископ їх не боявся. І щоби вони перенесли це на парафію, щоби парафія це дійсно була родина, де допомагають один одному, моляться один за одного. У нас давно вже є живі парафії.

Чому треба йти до Церкви в неділю? Це не є зобов’язання. Це привілей, що ми можемо вийти з життєвої печалі, зустрітися з Богом і відчути Божу доброту і Божу любов, побути в церкві. Разом співати, разом молитися – це для нас велика благодать. Я ніколи не кажу: “Ти повинен прийти до Церкви”. Я кажу: “Ти є запрошений”. Бог завжди на нас чекає і завжди подає нам руку. І ми є запрошені, щоби подавати руку один одному.

Зважаючи на нинішню ситуацію в Україні, зокрема війну, яку розв’язала Росія проти України, Ви як людина, яка спілкується на найвищих шаблях як в світських, так і в духовних колах, розкажіть, яка реакція духовенства і політиків в Іспанії і в Італії на ці події? Чи підтримують вони Україну?

Коли ще почався Майдан, парламент Італії запросив нас, українські асоціації і мене, щоби ми розповіли про те, що діється. Двічі були парламентські слухання щодо цієї теми.

Італія ніколи не виступала проти України. Вона є обережна, бо там є дуже проросійські рухи і партії. Італійці - це дипломати. Відомо всім, що Берлусконі є великим другом Путіна. Але Італійська держава ставилися позитивно до українського руху за незалежність.

Щодо Іспанії, коли Блаженніший Святослав приїжджав у липні до цієї країни, то ми обговорювали можливість зустрічі з королем Іспанії. Але його на той час не було, і тоді посол організував нам зустріч з Міністерством зовнішніх справ, і ми мали діалог з відповідальним за зовнішні зв’язки Іспанії з Росією і Україною. Вони дуже добре знають ситуацію. Блаженніший їм все виклав, а вони зазначили, що їм це відомо і вони підтримують Україну. Вони також підтримують санкції проти Росії.

Між єпископатом Італії є інколи представники з проросійськими настроями, які дуже холодно ставляться до України. І зараз ще більш похолоднішали. Я не знаю причини цього. Була Конференція Єпископів Італії в травні і Блаженніший Святослав написав до її учасників гарного листа, пояснюючи історію і суть конфлікту між Україною і Росією. Президент Конференції виступає з великою вступною промовою, говорить про кризу в Сирії, Іраку, про вірменів і жодного слова про Україну.

Ви не думаєте, що це витівки Кремля?

Можливо.

Загалом які перспективи розвитку УГКЦ в Італії і Іспанії, враховуючи, що більшість українців, які там мешкають, - заробітчани - і не відомо, чи вони залишаться настало чи повернуться на Батьківщину?

Я думаю, що половина українців залишиться, особливо молодь, діти. Діти там вже італінізувалися і іспанізувалися. Добре знають мову. Іспанія і Італія - це теплі комфортні країни. Інша культура, інші розваги, інший світ. І з того світу їм вже буде важко вирватися. Дуже мало хто з молодого покоління повернеться. Тому треба звертати увагу на дітей, на школи, мову. Це дуже важливо.

Всі наші 140 громад мають гарні хори. Блаженніший Святослав казав, коли був у Мадриді, що поза Україною ще не бачив такого хору. Він складений зі студентів, які навчаються у вищих музичних школах Мадриду.

Які найбільші виклики і проблеми, які постають перед УГКЦ і українцями в Італії і Іспанії?

Перша проблема, яка притаманна всім емігрантам, – це асиміляція. Особливо це стосується дітей. Бо діти у школах переважно говорять місцевою мовою. Тому дуже важливо, щоби вони знали українську.

Багато проблем з часом розв’язалися.

Одне з нагальних питань - піднести рівень священиків. Для цього треба багато працювати.

Ви потребуєте нових священиків? Чи варто розраховувати сьогоднішнім семінаристам, що їх там чекають? І якщо так, які до них там вимоги?

Ми потребуємо високоосвічених священиків. Це Європа. Це потрібно для нашого іміджу. І до того ж наші люди не є такі, які задовольняються будь-ким.

Ми маємо добрих священиків, жонатих і нежонатих. Якщо Україна може нам дати ще добрих священників чи монахів, ми їх приймемо. Я активно стукаю до наших монахів і монахинь, але поки що мало хто відгукується.

Ви опікуєтесь духовенством і вірними УГКЦ, які мешкають у двох країнах. Як ви встигаєте?

Мій осідок є у Римі. У мене є парафія. До того ж я щотижня їжджу, відвідую наші громади. Щосуботи і щонеділі я поза домом. Я весь час в русі. В неділю інколи відвідую по дві громади.

Я трохи старий вже, якби не робив зарядку щодня по 45 хвилин і не молився – я б не витримав (посміхається).

Владико, цього року ви вперше взяли участь у семінарі ПМВ для підвищення кваліфікацій місіонерів УГКЦ, який проходив у Яремче. Які у вас залишилися враження?

Я відчув, що це є потрібно. Насамперед тому, що священики з різних країн зустрічаються і обмінюються досвідом або діляться проблемами.

Щодо доповідей, мені сподобалася остання - про Митрополита Шептицького. Мені здається, заради цього варто було приїхати.

Інфоцентр ПМВ

Авторизуйтесь, щоб мати можливість залишати коментарі

Ми на Facebook

Відео

 

Поставити питання

Ваш Email
Імя:
Запитання: