Учасникам Форуму українців Східної Європи та Азії, який Пасторально-міграційний відділ УГКЦ цими днями проводить у Караганді, розповіли про особливості духовного життя українців у Казахстані і Росії.
Так, доповідь Апостольского делегата для українців греко-католиків у Казахстані і Середній Азії о. Василя Говери була присвяченаролі УГКЦ у збереженні української ідентичності, української культури, мови та традицій на території Казахстану.
Він зауважив, що УГКЦ в Галичині розділила долю свого народу і була насильно ліквідована Сталінським режимом у 1946 році. Всі єпископи, сотні священиків, монахи та монахині, які не відреклися від своєї Церкви, були відправлені в табори та тюрми в Сибіру і Казахстану.
“Починаючи з 1955 року після смерті Сталіна поволі починають звільняти невинно засуджених з таборів та тюрем ГУЛАГу. Але багато людей так і не можуть отримати дозвіл повернутися на Батьківщину і залишаються проживати на чужині. Так само деякі священики після ув’язнень і заслань не повертаються в Україну, а залишаються зі своїм вигнаним народом, підтримуючи людей на чужині, закликаючи їх до збереження свого коріння, мови, культури та традицій. Такі осередки існували на місці масових депортацій і таборів, як наприклад в Прокоп’євську (РФ) та Караганді (Казахстан)”, - зазначив о. Василь.
Апостольского делегата для українців греко-католиків у Казахстані зауважив, що, незважаючи на офіційну заборону, священики відвідували таємно людей, уділяли їм таїнства, вчили дітей та молодь, заохочували українців до збереження національної ідентичності.
Як приклад відданого служіння своєму народу в цьому регіоні о. Василь назвав імена єпископа Олександра Хіри, блаженного священомученика о. Олексія Зарицького, отців василіян Йосифа Шабана та Стефана Пришляка, отця редемпториста Василя Рудку.
Розпад Радянського Союзу, відзначив священик, сприяв організації українських культурних центрів, хорів, танцювальних колективів, ансамблів, недільних шкіл з вивчення української мови. В деяких країнах почали організовуватися і легалізовуватися громади УГКЦ. Так, у 1993 році була зареєстрована громада в Караганді, в 1996 році – в Омську і Прокоп’євську, в 1998 році – в Павлодарі, в 2003 – в Астані, а в 2004 – в Сатпаєві.
Українські парафії від самого початку включилися в процес національного відродження, відзначив о. Василь, а українські священики стали постійними гостями на всіх заходах, організованих українською громадою.
УГКЦ збудувала у Казахстані 5 храмів, богослужіння в яких відбуваються українською мовою. Протягом останніх років у Казахастані пройшли 6 літніх україномовних шкіл для дітей та молоді з Казахстану.
Серед проблем, які існують у Казахстані, священик назвав асиміляцію, втрату розмовної української мови, відчуження від української церкви і громади, відсутність фінансування, малий контакт з історичною Батьківщиною.
Водночас, підкреслив о. Василь, є і певні здобутки - на сьогодні в Казахстані існує 6 парафій УГКЦ, які спільно з українськими культурними центрами трудяться над тим, щоб українці, які проживають у Казахстані, не забували своє коріння, мову, культуру. Священик переконаний - присутність Української Церкви завжди сприяє збереженню власної національної ідентичності.
У свою чергу економ Преображенської єпархії в Новосибірську о. Іван Лега розповів про міграцію українців до РФ і особливості душпастирства для українців греко-католиків у Росії.
“Українці в Росії з’явилися ще за часів Катерини II, після Столипінської реформи. Перша хвиля міграції українців була – депортовані після Другої Світової війни. Вони приїхали разом зі священиками. Багато священиків і єпископів були вислані у Казахстан, Сибір, на Північ Росії, може, дякуючи тому, наші громади там по сьогодні існують”, - зазначив о. Іван.
Він зауважив, що у Росії, як і в Казахстані, є свої українські мученики, зокрема - блаженні сестри Олімпія і Лаврентія, які померли у Томській області, куди були депортовані. Вже 10 років до місця їх поховання проводяться прощі, які з кожним роком збирають все більше людей, - відзначив священик.
Отець Іван зазначив, що друга хвиля міграції українців до Росії була у 70-ті і 80-ті роки, це була робоча міграція на Північ Тюменської області. У 90-ті розпочалася ще одна хвиля заробітчан.
Він розповів, що ситуація в Росії сьогодні не є сприятливою для розвитку української Церкви, особливо з початком війни на Сході України. “У 60-х роках наші люди, українські громади у Росії і Сибіру, зокрема,гуртувалася навколо священиків, які не залишили свою паству, а інші душпастирі приїжджали з України добровільно. А зараз священиків дуже мало. Декілька років тому наші священики мусили виїхати. Якщо раніше служили 18 священиків у Російській Федерації, то на сьогодні в Росії на постійно реально є два священики-українці греко-католики. Ще декілька підготували посвідку на проживання, їхні сім’ї мешкають в Україні, а вони кожні три місяці змушені виїжджати і приїжджати, - зазначив о. Іван. - Але наша місія - нести Слово Боже до всіх людей. Священик має бути батьком, пастирем, який пахне своїми вівцями, - як казав Папа Франциск”.
13-14 жовтня Пасторально-міграційний відділ УГКЦ проводить у Караганді Форум українців Східної Європи та Азії з нагоди відзначення 70-ї річниці депортації українців в Казахстан.Тема Форуму: «Духовна та культурна ідентичність українців східної Європи та Азії. Вчора. Сьогодні. Завтра».