Четвер, 09 квітня 2020

Єрм. Онуфрій Репецький: Місіонерська харизма богопосвяченої особи

Опубліковано в Публікації Середа, 16 жовтня 2013 14:52

Моя духовність починалася з Франківщини від Михайла Косила у 1975 році у підпіллі. Потім Василіани. У 1992 році я закінчив Івано-Франківську семінарію, а вже 1994 року був на Харківщини.

Праця мене там сформувала як людину самостійну. Я був покинутий, як Робінзон Крузо. Ні церкви, ні людей, ні авторитету. Все для мене було нове. Я не знав, чи буде Церква на Харківщині чи не буде. Для мене було дуже важливо довіряти Богові. Якщо Він мене послав – значить Він на мене має плани.
У селищі Покотилівка у мене була маленька хатка, у ній я правив службу. Спочатку не було людей взагалі. Як прийшла до мене перша людина. Це був похорон. Люди дізналися, що є батюшка. Ніякої церкви тоді ще не було. Прийшли до мене, побачили, що у мене бороди немає і питають: а що то за церква, християнська? Кажу, так, зайдіть, подивіться, ось у хаті хрест, ікони. Вони подивилися і говорять: ми хочемо, щоби ви відправили нам похорон.
Прихожу, стоїть духовий оркестр. Кажу: давайте я спочатку, а потім ви заграєте. Так ми проводили померлого через все селище.
Ці люди стали моїми прихожанами. Дуже багато зробили для Церкви.

Після похорону до мене підійшла жіночка і каже: а ви не посвятите мені хату? Ну чого ж не посвячу? Посвятив...

Як я організовував громаду? Я приходив до хати. Ми читали Біблію, читали молебень, після того просто пили чай у хаті, говорили, питання-відповіді, поради священика. Зростала ця громада, я їх там сповідав, але служби не правив. Через спілкування ми ставали родиною.

Кожна людина, яка до мене приходила, була для мене найцінніша. Кожна людина ставала для мене близька і рідна. Я для себе постановив, що людина, а не маса як основа Церкви. І по сьогодні я працюю в тому напрямку в духовному плані. Стан Церкви – це, зокрема, стан кожної особи. У Церкві зазвичай багато людей, і ти на стан людини не дивишся. Ти радієш самій масі, ти їх сповідаєш. У тебе вартість Церкви вища за вартість людини. Людина десь загубилася, кудись пішла, захворіла, а тобі це нецікаво. Тобі головне - відправити службу, висповідати. А для мене, дякуючи Богу, Церква складається з особи. Наскільки я цю особу став цінити, настільки я став особистістю в очах тієї людини. Я для них ставав вже не священиком, який відправляє службу, а батьком, який знає кожного, хто прийшов, дивиться на його настрій, проблему, не відпустить з церкви, поки з ним не поговорить. Це мені допомогло на самих початках вберегти людину, яка прийшла до мене.

Якщо людина пішла після церкви незадоволена, я в той самий день спішив до неї додому. Поспілкуватися. Може я не прав. Може не вислухав. І коли я приходив до неї додому з’ясувати її проблему, в мене проблема проходила, мені ставало легше.

Духовна єдність робить Церкву живою і всередині сильною.

 

Для мене це селище стало дуже рідним. Впродовж 7 років я служив в хаті: там спав, там служив. Але для мене Церква була великою. Тому що кожна людина в тій церкві була мені рідною особою. Духовна єдність робить Церкву живою і всередині сильною.

Хай то була невелика групка людей, але ми була родина, а не прихід.

Побудував я храм з Божою поміччю у 2002 році, і людей почало йти більше. Бо на Сході люди звикли до традиції, має бути зовнішній вигляд – хрест, купол, інакше скажуть, що це секта. І коли появився храм, то в неділю я вже мав понад 100 осіб. Потім і до 200 доходило, і я почав відправляти вже дві служби.
Який для мене важливий досвід: люди хоч на Сході, хоч на Заході хочуть бачити священика як людину, а не священика, який тільки виконав Літургію. Церква це є Христос. Я цього не відкидаю. Але після служби я ставлю акцент на спілкуванні з людиною, що у неї за проблеми, що на душі. Є можливість відвідати людину – відвідай. Є можливість попити з нею чаю – попий чаю. Зроби коротеньку катехизу з нею, поговори про Христа, про Літургію, Причастя. Найбільше ти маєш бути прикладом християнина.

Якщо мені треба сказати проповідь – я заглядаю до книги. Шукаю якийсь приклад, розвиваюся.

Я читаю молитви над хворими. І такий іноді виснажений, що нічого не хочу. А мені перейти до церкви від хати – кілька метрів. Думаю, Онуфрій, люди з Харкова їдуть, а ти не можеш встати пройти два кроки. Я тоді себе змушую, приходжу і сиджу ніякий, люди починають говорити і мене стає легше, поки вони розкажуть - мене відпустить. Я починаю думати, що їм треба сказати. Йде взаємодопомога. Мама не тільки виховує, а діти також виховують маму. Так зі мною робили люди на Сході. Так я ставав людиною на Сході.

Що мені допомогло - бути людиною в серці. Без внутрішнього життя релігія мертва. Входить в автоматизм, у релігійні обов’язки, навіть у якусь релігійну наркотичність. Молитва, як кажуть, увійшла в звичку, не розбуджує у людині свідомість того, що вона читає, нема молитовного стану, бо зосереджена на обов’язку – треба помолитися.

Мені одна прихожанка сказала: є священики, які в церкві служать, а є, які працюють. Попрацював - і пішов. Це не є духовність. Це працівники, тільки в релігійній формі. Духовна людина - це людина серця, це внутрішня людина.

Поки ти не станеш доброю людиною, ти не станеш добрим священиком.

Людина приходить у храм. Якщо гарно служба пройшла, що вона відчула? Духа. Живу Церкву. Якась невидима присутність живої животворящої сили. Людина відчуває, що уходить з неї емоційний тягар, думки міняються, стан відновляється, вона відчуває себе преображеною. Як на Фаворі.
Як я організовував громаду? Я приходив до хати. Ми читали Біблію, читали молебень, після того просто пили чай у хаті, говорили, питання-відповіді, поради священика. Зростала ця громада, я їх там сповідав, але служби не правив. Через спілкування ми ставали родиною.

 

Авторизуйтесь, щоб мати можливість залишати коментарі

Ми на Facebook

Відео

 

Поставити питання

Ваш Email
Імя:
Запитання: