Пасторальний координатор для українців в Італії о. Марко Семеген розповів про особливості душпастирського служіння в цій країні, про співпрацю з католицькою Церквою і позицію Ватикану щодо України, про те, як українці в Італії переживали Майдан і тепер переживають війну на Сході України, і як Церква допомагає українським трудовим мігрантам боротися з самотністю і тугою за домівкою.
Отче Марко, в Італії проживає багато українських жінок-заробітчанок, які в зв’язку з цим виникають особливості служіння?
Згідно з офіційною статистикою, сьогодні 87% від легально присутніх українців в Італії складають жінки. В цьому є позитив, бо жінки більш побожні. Вони ходять до церкви, яка для них стала своєрідною домівкою. Тому стараємось максимально створити для них умови, які відповідатимуть їхнім духовним потребам.
Сьогодні успішно розвивається в Італії рух “Матері в молитві”. Майже кожна більша громада має цей рух, де жінки, окрім традиційної літургійної молитви, знаходять час, щоби молитися у своїх особливих наміреннях. Сьогодні це пов’язано з агресією Росії в Україні, з синами і чоловіками, які стоять на фронтах і обороняють нашу землю, також це молитви за хворих, потребуючих чи окремих наміреннях.
Це компенсує в якійсь мірі цим жінкам їх відірваність від чоловіків, дітей, онуків.
Багато з них відчувають глибокий сум, велику тугу за домівкою і брак комунікації. На щастя, сьогодні існують певні технічні засоби, такі як скайп, що полегшує їхній спосіб спілкування і дає можливість бачити свою родину.
З якими питаннями чи проблемами такі жінки звертаються до священика? Що їм найбільше болить?
Є випадки, коли чоловіки починають зловживати алкоголем. Є випадки, коли розпадаються сім”ї. Є випадки, коли діти стають на погану дорогу. Дуже часто їм болить, що вони посвячують своє життя зароблянню коштів, а діти використовують їх не в тому напрямку. Існує біль через те, що мати рано покинула дітей і поїхала в чужу країну. І матеріальне не змогло бути компенсацією ані для дітей браку материнської любові і виховання, ані для тієї жінки - любові дітей і щоденного контакту. Вони відчувають самотність і тугу за домом.
Складні обставини праці. Якщо говорити про працю в Італії – іноді жінкам доводиться доглядати людину з важкою хворобою – Паркінсона, Альцгеймера чи ще якоюсь психічною хворобою. І тільки в четвер і неділю вони звільняються і приходять до церкви, щоби поспілкуватися рідною мовою, посповідатися, помолитися, виплакатися, поділитися з Богом своїми внутрішніми скорботами та переживаннями за дітей і родину, які залишились в Україні.
Я 6 років душпастирюю в Італії. Для багатьох жінок Італія стала моментом навернення або більшого заглиблення в церковне життя. Ця туга за домом приводить до Бога.
Позитивний момент цієї міграції – все таки прийде час, коли вони повернуться додому. І я вірю, що вони свою духовність, яку вони там здобувають, принесуть до своїх родин і своїх парафій в Україні.
Один з викликів цієї трудової міграції – розділені сім’ї. Як діють наші священики? Чи радять вони жінкам повертатися додому, до родини?
Очевидно, священик завжди стоїть на позиції збереження родини. Коли справді є гострі випадки, він радить, щоби дружина поверталася до свого чоловіка. Бувають випадки, коли звертаються надто пізно, і сім’ї розпадаються. На жаль, це негативний бік сучасної міграції до європейських країн, яку ми відчуємо значно пізніше. Це і розбиті сім’ї, і недоопрацювання у вихованні дітей.
В Італії проживає багато мішаних подружь. Як вирішуються питання одруження і хрещення дитини в такому подружжі? Чи частіше обирають католицьку Церкву чи УГКЦ?
Дуже багато випадків, коли все таки вінчаються в нас і хрестять дітей у візантійському обряді.
Багато українок приходять зі своїми чоловіками-італійцями до храму. Ми зі свого боку намагаємося поставитися з розумінням, і тоді таїнство служимо двома мовами: і італійською, і українською. Цікавий експеримент є у Римі. Парох Римської парафії святих Сергія і Вакха править додаткову Літургію італійською мовою для мішаних подружь, раз на місяць – кожної другої неділі місяця.
Водночас деякі жінки йдуть слідом за чоловіком до католицьких парафій і католицьких шкіл.
Ця еміграція є не політичною, а економічною. І в економічній еміграції завжди важче говорити про збереження ідентичності, ніж у політичній. Деякі українці намагаються італінізуватися, інтегруватися і інкультуризуватися в це суспільство.
Ви говорили, що один з викликів, який постав перед УГКЦ в Італії – зберегти українську ідентичність. У який спосіб? І чи є бажання самих людей її зберігати?
З чого почалася тенденція створення українських шкіл в Італії. Це було років 4-5 тому. Я прийшов до Собору Святої Софії на Свято Матері і побачив багато наших гарних діточок – світлоголових хлопчиків і дівчаток у вишитих сорочках і розмовляють на чистому римському діалекті між собою, що я оторопів і зрозумів, що ми мусимо реагувати на цей виклик. І ми почали працювати над розвитком шкіл, щоби була українська мова, катехизм, українознавство. Стараємось це поглиблювати. Влаштовуємо літні табори при декількох громадах, мета яких, крім духовного виховання і відпочинку, – створення україномовного середовища. Залучаємо дітей на свята - Свято Матері, Шевченківські дні чи зустріч Блаженнішого. Вони вчать віршики українською, це їх стимулює до вивчення мови.
Ми говоримо з батьками і наголошуємо: якщо ви плануєте повертатися до України, це ваш обов’язок – навчити дитину мови.
Колишній пасторальний координатор для українців в Італії о. Василь Поточняк розповідав, що їздив по різних містах Італії і розшукував українців у парках і на автостанціях. Як Церква в Італії сьогодні знаходить вірян? Чи створюються нові громади?
Є велика різниця між тими роками і сьогодні. Відбувся великий прогрес в галузі комунікації - мобільні телефони, Інтернет, Фейсбук, є сталі місця, де збираються українці. Це дуже допомагає в поширенні інформації. Я не можу сказати, що їжджу і шукаю людей по парках. Я мабуть цього ніколи не робив. Тепер українці, маючи можливість і бажання, в невеличких італійських містах відкрити свою громаду, звертаються до священика в своєму регіоні, просячи душпастирської опіки. У кожному журналі або на Фейсбуці є вся необхідна інформація.
Буквально нещодавно відкрили невеличку громаду у місті Тарквінія.
Використовуються засоби соціальної комунікації, є кілька світських газет, в яких ми практикуємо публікувати, наприклад, звернення Блаженнішого Святослава, розклад богослужінь на Різдво, Пасху чи інші свята. І воно дає результат.
Сьогодні в Італії існує 133 громади УГКЦ – це не так мало. Італія фактично покрита душпастирською опікую наших священиків разом з острівною частиною. Є регіони слабші, але ми над ними працюємо - щоби на майбутнє забезпечити повноцінне душпастирство.
На початках наші священики мусили виконувати на тільки душпастирську місію в Італії, а бути і лікарем, і юристом і всіляко допомагати мігрантам. Чи сьогодні стало простіше?
На початку еміграції було дуже багато нелегалів, виникало багато проблем і людям не було до кого звернутися. Сьогодні більшість українців працюють легально, є багато асоціацій, які надають безкоштовно чи платно свої юридичні послуги, є три консульських відділи, є так звані громадські синдикати – італійські організації, які займаються захистом прав робітників.
Сьогодні в Італії 235 тисяч легальних працівників-українців, які можуть щось вимагати і, в разі кривди з боку роботодавців, мають до кого звертатися і до кого апелювати.
Я не можу сказати, що змінилося навантаження у священиків. Часу у нас не побільшало. Змінився напрямок роботи. Почалися літні табори, школи, Свято Матері, яке започаткував о. Василь Поточняк і яке відзначають по всій Італії. У нас відбуваються паломництва. Маємо щорічне паломництво до Люрду, Барі, Риму, цього року у нас буде проща до Фатіми. Видаємо парафіяльні бюлетені, ведемо парафіяльні сайти. Займаємося питаннями похоронів. Сповідаємо хворих у лікарнях. Так само звертаються люди і з юридичними питаннями, ми стараємося їх спрямувати, куди їм потрібно, якщо не можемо самі допомоги.
Як зараз співпрацюєте з католицькою Церквою? Чи є шанси збільшити кількість наших храмів?
Це чужа земля, але для нас доволі гостинна. Ситуації бувають різні, як і ми з вами різні. Зазвичай приймають радо, діляться своїми храмами. Хай вас не лякає мала кількість храмів у нашому власному користуванні. Очевидно, хотілося б, щоби їх було більше. Але 11 - це не мало. Коли існує маленька громада, наприклад 35 людей, для них взяти великий храм і тільки заплатити за світло – це вже серйозне фінансове навантаження. Тому в маленьких громадах переважно спільне служіння з італійцями.
У великих громадах, де є не тільки недільні, а й щоденні богослужіння, звичайно потрібен храм. Тоді вже латинська Єпархія, бачачи необхідність, передає нам у власність церкву. Сподіваємось, що з приходом Екзархату, окремого юридичного статусу нашої Церкви в Італії ситуація зміниться ще на краще.
Під час Майдану ми відчули підтримку від Італійської Єпископської Конференції. Був день молитви за мир в Україні у всіх італійських храмах. Також окремі моління у різних містечках.
Як Італія переживала наш Майдан і сьогодні переживає війну на Сході України?
Від початку Майдану ми спостерігаємо ріст вірних в храмах. Це тенденція по цілій Італії. Участь у недільних богослужіннях, у Пасхальних була значно вищою, ніж у попередні роки.
Чи стали більшими патріотами? Думаю, так. Бо події в Україні кожного зачіпають за живе. Кожен розуміє, що це його Батьківщина, це дім, до якого він мав би колись повернутися. А якщо дім під загрозою… Це діти і друзі, які загинули чи стоять сьогодні на фронтах.
Активність була дуже велика і в молитовних заходах за Україну від Майдану і до сьогодні. Молитва триває в режимі нон-стоп. В Італії кожного дня о 21:00 кожен українець у себе вдома молиться за Україну. Це такі чування всіх греко-католицьких громад країни.
Люди активно беруть участь в мітингах, акціях протесту, збірках на підтримку наших воїнів.
Від Майдану і до сьогодні збираємо ліки, одежу, машини, швидкі. Наша остання передканікульна акція священиків - ми купили для наших військових капеланів, які їздять до зони АТО, машину. Пливуть з США три швидкі для зони АТО.
Водночас італійська влада не дуже підтримує Україну в цій війні через агресію Росії. Чи намагаєтесь ви доносити нашу позицію, інформувати італійців про події в Україні? У всіх були сподівання на заяву Папи, але він не справдив очікувань багатьох українців…
Я не можу говорити про те, шо думає італійська влада. Я не є політиком, я не можу їх звинувачувати чи судити. Я найперше є священиком. І завдання Церкви – проповідувати Євангеліє, яке є джерелом нашого внутрішнього і зовнішнього миру, та моральних цінностей у будь-яких виглядах.
Це мало б бути завданням держави - забезпечити собі належний мас-медійний фронт на рівні державних видань. Щиро кажучи, хотілось би кращого. У багатьох випадках наші активні громадські діячі публікують свої дописи в італійських виданнях і роблять, що у їхніх силах.
Були маніфестації в багатьох містах Італії, щоби привернути увагу суспільства до проблеми війни і агресії Росії в Україні.
Що ми, священики, конкретно робимо. Було кілька передач на телебаченні, з’являлися публікації у церковних газетах, зокрема Римської Єпархії, витяги з промов Блаженнішого, наші коментарі щодо ситуації в Україні. Інформаційний простір ми заповнюємо, наскільки це нам дозволяють наші можливості.
Позиція Ватикану є досить прагматично правильною щодо України. Ми повинні зрозуміти, що не все вирішується усними заявами. Дуже часто тиха робота, яка ведеться ватиканською дипломатією, є значно ціннішою від голосних заяв, які можуть збурити чи зруйнувати будь-які процеси.
Так багато, як сказав цей Папа про Україну за цей період, не говорив жоден з попередніх понтифіків.
Ви говорили, якщо люди хочуть священика і хочуть створити громаду, вони подають вам заявку. Чи вистачає священиків на всіх? До речі, нещодавно у Львові відбулися курси місійного служіння ПМВ для семінаристів, чи є потреба у нових душпастирях в Італії і які до них вимоги?
Потреба є, була і буде. Очевидно, всі потреби задовільнити неможливо. У нас працює на сьогодні 58 священиків, включно зі студентами та монахами. Це дуже велика кількість, жодна з етнічних груп в Італії, яка має своє душпастирство, не має такої кількості капеланів. У всіх великих осередках богослужіння відбуваються регулярно. Ми сьогодні вийшли з доїзного душпастирства, коли священики з валізками, наплічниками, журналом “До світла” і чашею їхали за 400-500 км, служили і поверталися. Тепер душпастирство є стале. Наприклад, священик служить в Болоньї і обслуговує поряд дві маленькі громадки, так само в Помпеях, Реджо-Емілії та інших містах. На доїзному душпастирстві є дуже мало громад.
Буде потреба священиках на майбутнє, відбуваєтиметься ротація.
Які вимоги? Найперша– щоби це був добрий священик, щоби він розумів, до кого він йде, що це є специфічне душпастирство. Це не є класичні українські парафії.
Друга річ – знання мови. Це дуже важливо. Ти мусищ спілкуватися італійською.
І сьогодні в Італії також потрібно, щоби священик був не одружений. Можливо з приходом екзархату ця тенденція зміниться. Але на даному етапі це є вимога приймаючої сторони – Єпископської конференції.
Інфоцентр ПМВ